У пастці
Шрифт:
— Перестань слухати ці кляті перегони! — гостро сказав Джік.
— Даруй.
— Готовий?
— Так.
Ми знов пішли до входу в галерею; Джік ніс склоріз, яким між іншим користуються також обкантувальники. І оком не кинувши, чи є свідки, він вставив алмазний різець до держака в руці і, натискаючи щосили, спрямував інструмент по краю рамного скла. Я стояв і затуляв його від цікавих поглядів перехожих.
— Тримай праву ручку, — сказав він, перейшовши вже до четвертого боку — лівої вертикалі.
Я обігнув його й узявся за ручку. Коли вулицею хтось і проходив, то не звертав на нас жодної уваги.
— Коли скло подасться, — остеріг Джік, — ради бога, не впусти його.
— Гаразд.
— Підіпри скло коліном. Ніжніше, бога ради.
Я зробив, як сказав Джік. Він завершив четвертий довгий надріз.
— Натисни легенько.
Я натис Джікове коліно теж було щільно притиснуте до скла. Лівою рукою він ухопився за хромовану ручку, а правою почав постукувати важке скло по верхньому периметру.
Джік свого часу багато займався різанням скла, хоча, можливо, й не за таких саме обставин. Великий прямокутник рівномірно подався під нашим тиском і відділився без найменшої скалки. Уся вага припала раптом на ручку, яку я тримав правою рукою, і Джік узявся підтримувати вивільнений прямокутник скла руками, коліньми і прокльонами.
— Боже ж мій, та не впусти.
— Гаразд.
Сильна вібрація, що почалася, коли ми виймали скло, припинилася, і Джік перебрав у мене праву ручку. Досить вправно він повернув скляний прямокутник так, що той відчинився, наче двері. Джік ступив усередину, підняв за обидві ручки скло, переніс його на кілька футів і поставив проти стінки по праву руку від законного входу.
Він виліз знову, й ми пішли до машини. Звідти, за якихось десять футів, годі було помітити, що галерей зачинена тепер не так надійно. Та й не було кому особливо придивлятись.
«… Більшість жокеїв уже в сідлах, і невдовзі коні займатимуть свої стартові місця…»
Я взяв приймач. Джік поклав склоріз, узяв ножівку, молоток та зубило, закрив багажник, і ми увійшли до приміщення через наш імпровізований вхід, ніби так і треба. Дуже часто злодія видно по тому, як він ховається. Якщо поводитись так, ніби те, що ти робиш, найзвичайнісінька річ, для виникнення підозри треба набагато більше часу.
Авжеж, найкраще було б, якби ми після всього змогли відчинити справжні двері, але обстеження довело, що це неможливо. Двері були замкнені на два надійні замки, а ключів у нас не було.
— Східці з того боку, — сказав я.
— Веди.
Ми пройшли по плюшевому зеленому килиму, і далі — східцями, що цікавили нас. Аж ось і щит з електровимикачами: ми увімкнули тільки освітлення підвалу, а горішнього освітлення не чіпали.
Тепер доведеться потремтіти, — подумав я. Досить якомусь поліцейському пройтися вулицею і поцікавитися, чому машина стоїть у недозволеному місці, — і шлях Касаветзові й Тоддові за грати відкритий.
«… коні виходять на старт. Квадрат попереду, він нервує й не слухається Теда Нестера…»
Ми зійшли східцями донизу. Я завернув до контори, а Джік поспішив коридором.
— Мерщій назад, — занепокоївся я. — Якщо сталева брамка закриється…
— Заспокойся, — сказав Джік. — Ти вже попереджав. — Він зупинився неподалік від порога найдальшої кімнати. Стояв мовчки й дивився. А тоді швидко повернувся до мене.
— Все гаразд. Усі Маннінгзи там. Три штуки. І ще одна річ, вона вразить тебе. Ходи-но подивись, доки я відчиню ці двері.
«…іде кентером на старт, напруження на трибунах зростає…»
Розуміючи необхідність цього, я бігцем проскочив по проходу, не досягаючи того місця, де могли вже бути електронні сенсори, покликані зачинити брамку і ввімкнути сигналізацію, і зазирнув у кімнату з Маннінгзами. Як і раніше, там висіли вже три його картини. Але далі в їхньому ряду висіло те, що, як сказав Джік, вразить мене. Гнідко — з піднесеною головою, дослухається. На тлі розкішної садиби. Картина Раула Мілле, що ми бачили в Аліс.
Я повернувся до Джіка, який встиг молотком і зубилом вибити замок у дверях конторки.
— Що це? — запитав він. — Оригінал чи копія?
— Важко сказати з такої відстані. Схоже на первотвір,
Він похитав головою. Ми увійшли до конторки й взялися до роботи.
«… Дербі та Певняк у цю мить виходять на старт, учасники проходять по колу, перевіряючи попруги…»
Я поставив приймач на стіл Уексфорда, де він стояв, як пісковий годинник, відлічуючи хвилини за кількістю піску, що висипався.
Практичний Джік звернув увагу на шухляди письмового столу, але вони стояли непозамикувані. А от один ряд картотечної шафки не відчинявся. Цьому вдалося зарадити завдяки Джіковій силі та знанню технології.
Ідучи за Джіком, я переглянув уміст шухляд. Нічого, крім каталогів і канцприладдя.
У зломаній картотечній шафці — золота копальня.
Ні, спочатку я цього не збагнув. Начебто звичайні течки з пересічними заголовками, та й годі.
«… невимушеною ходою виходить на старт і є першим фаворитом на здобуття призу в сто десять тисяч доларів…»
У конторі було таки чимало картин у рамах: деякі — на стінах, але більшість стояли рядком на підлозі. Джік став квапливо їх переглядати, як переглядають на полиці альбом з платівками.
«… помічники починають розводити учасників по місцях, я бачу, як басує Виноградник…»
Половина течок у горішній з двох шухлядок, здавалося, мала різний стосунок до страхування. Листи, страхові поліси й цінні папери. Я навіть не знав, на що сподіваюсь, і це ускладнювало справу.
— Боже всемогутній, — вигукнув Джік.