У пастці
Шрифт:
— Брати Маркс.
Він похитав головою:
— Дурна до безтями комедія.
— Куди ми їдемо? — спитала Сера.
— Чи помітив ти, — пожартував Джік, — як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?
Мельбурн займав дуже велику територію.
Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці, гаражі, споруди легкої промисловості, — усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.
— Де ми? — запитав Джік.
— Якийсь Бокс Гілл, — відповів я, прочитавши назву на вивісках магазинів.
— Що тут, що десь-інде — один біс.
Ми проїхали, ще кілька миль і зупинились біля сучасного мотелю середнього класу, де на фасаді маяли строкаті трикутні прапорці. Далеко цьому мотелю до «Гілтона», хоча наші нові номери були чистіші, ніж можна було б собі уявити.
Прості дивани, прямокутник потертого килимка, прибитого по ріжках, і настільна лампа, пригвинчена, до нерухомого столу. Люстерко, примоцьоване просто до стінки, обертове крісло, прикріплене шворнями до підлоги. А ще — строкаті завіси, гарячий душ.
— Власники подбали, щоб ми багато не поцупили, — сказав Джік. — Давай намалюємо їм мюраль.
— Ні! — вигукнула до краю перелякана Сера.
— Є чудове австралійське прислів'я, — сказав Джік. — Якщо воно рухається — стріляй, росте — зрубай.
— А до чого це? — спитала Сера.
— Ні до чого. Мені здалося, що Тоддові приємно буде це почути.
— Дайте прийти до тями.
Ми й намагались Це робити — нашим, нетрадиційним способом.
Джік крутився у кріслі в моєму номері. Сера сиділа на одному дивані, а я на другому. Моя валізка й сумка стояли біч-о-біч на підлозі.
— Ви розумієте, що ми чкурнули з «Гілтона», не заплативши? — спитала Сера.
— Аж ніяк, — відказав Джік. — Судячи з нашого вбрання, ми ще там живемо. Я їм згодом потелефоную.
— Але Тодд…
— Я заплатив, — сказав я. — До вашого повернення.
Їй ніби трохи відлягло.
— Як вас Грін знайшов? — запитав я.
— Бозна, — відповів Джік похмуро.
Сера була вражена.
— Як ти довідався про Гріна? Як ти довідався, що в нашому номері є хтось, крім нас із Джіком? Як ти довідався, що ми потрапили в такі тарапати?
— Джік мені сказав.
— Він не міг! Він не міг ризикувати, попереджаючи тебе. Він просто мусив запросити тебе. І він це зробив…. — її голос тремтів. Сльози вже набігали їй на очі. — Вони примусили його…
— Джік сказав мені, — відповів я, пояснюючи. — По-перше, він назвав мене Чарлз, чого ніколи не робить, і, отже, я зрозумів: щось не так. По-друге, він був грубий зі мною — я знаю, ти вважаєш, що він завжди так зі мною поводиться, але це не так, принаймні не настільки. А по-третє, він назвав мені прізвище чоловіка, і я мав здогадатися, що він у вашому номері й примушує вас запросити мене, аби я вскочив у паскудну халепу. Він сказав мені «окис хрому», а це пігмент у зеленій фарбі — «грін».
— Зелена фарба, «Грін»! — Сльози в очах висохли. — Ви справді обоє — виняткові люди, — сказала вона.
— Тривала практика, — бадьоро сказав Джік.
— Розкажи мені, що сталося, — попросив я.
— Ми пішли перед останнім заїздом, щоб уникнути шарварку на дорозі й нормально доїхали до «Гілтона». Я поставив машину, й ми піднялись у номер. Вже за якусь хвилину почувся стук у двері, а коли я відчинив, вони вдерлися…
— Вони?
— Втрьох. Один з них — Грін. Ми його відразу впізнали завдяки твоєму малюнку. Другий — хлопець із Художнього центру. Третій складався з біцепсів і кошлатих брів, мозок у нього містився в кулаках.
Він мимоволі потер місце попід серцем.
— Він ударив тебе? — запитав я.
— Все сталося так швидко… — вибачився Джік. — Вони вдерлися і… бац-бац… Перше, що потім дійшло до мене, це те, що вони накинулися на Серу й викручують їй руку, пояснюючи, що не заллють їй очей скипидаром, коли я негайно запрошу тебе.
— Пістолет у них був? — запитав я.
— Ні… запальничка. Слухай, даруй мені, друже. Я розумію, що все це звучить непереконливо, але Кошлобровий таки не жартом скрутив її, а хлопець оту кляту гігантську запальничку, в якої полум'я, як у паяльної лампи, тримав за кілька дюймів од її щоки… і я був трохи очманілий… а тут ще Грін каже, що палитимуть її, коли я тебе не покличу… та й не міг я побороти відразу всіх трьох.
— Облиш ці вибачення, — сказав я.
— Авжеж… ну, я й подзвонив тобі. Сказав Грінові, що прийдеш за, десять хвилин, бо ти у трусах, але гадаю, він і сам чув, бо стояв упритул до мене — втілення підозріливості й жорстокості. Я не знав, чи ти зрозумієш мої натяки, але вповав на бога. І бачив би ти їхні обличчя, коли офіціант припхав свій візок. Кошлобровий відпустив Серу, хлопець стояв, роззявивши рота, а запальничка палахкотіла, як нафтоочисний завод…
— Грін сказав, що ми не хочемо шампанського, нехай його заберуть, — промовила Сера. — Але ми з Джіком заявили, що хочемо, і Джік попросив офіціанта відразу відкоркувати пляшки.
— Перш ніж він відкоркував першу, почали надходити всі інші… і всі почали наливати шампанське… кімната залюднювалась… а Грін, хлопець і Кошлобровий збилися біля вікна, ніби спаралізовані, так їх ошелешив цей візок і ці люди… я просто згріб Серу, й ми чкурнули повз них. На виході я ще побачив, як Грін з помічниками намагається пробитися крізь щільненький уже гурт гостей, охоплених жадобою напитися шампанського… і мені здається, перевернутий візок теж неабияк сприяв тому, що ми встигли добігти до ліфта.
— Цікаво, скільки вони ще веселилися? — поцікавився я.
— Доки вигравало шампанське.
— Вони, мабуть, усі подумали, що ти божевільний, — зауважила Сера.
— У день Кубка все може бути, — сказав я, — та й персонал «Гілтона» призвичаєний до ексцентричних гостей,
— А якби у Гріна був пістолет? — запитала Сера.
Я криво посміхнувся.
— Йому довелося б вимахувати ним при достатньому числі свідків.
— І все-таки він міг би ним скористатися.