У пастці
Шрифт:
Він вислухав і сказав, що зміг би.
— Дякую, — сказав я. — На добраніч.
І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.
Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.
— Ми ніяк не можемо забрати одягу з «Гілтона»? — пригнічено запитала Сера.
— Ні, — відповіли ми з Джіком.
— Зараз я їм потелефоную, — сказав Джік. — Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, — а для виплати рахунку надішлю чек. — Він вийшов з машини й пішов лагодити справу.
— Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, — сказав я Сері.
Вона похитала головою.
— У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто… Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.
— Вже скоро, — сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. — Як ти собі уявляєш досконале життя? — запитав я.
— О… — запитання захопило її зненацька. — Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.
— І так завжди?
Сера замислено подивилася на мене.
— Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік — складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини… Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову… Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно… і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу… що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш… і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.
— Присилуй його вирушити у плавання, — сказав я. — Він завжди почувається щасливим у морі.
— А як ти до цього поставишся?
Я поглянув у її затьмарені карі очі.
— Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.
— Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано…
І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.
Джік повернувся із задоволеним виглядом.
— Усе влаштовано. Вони сказали, що для тебе є лист, Тодде, приставлений кілька хвилин тому через посланця. Запитали, куди його переслати.
— Що ти сказав?
— Сказав, що ти сам передзвониш.
— Гаразд… Давайте будемо рушати.
— Куди?
— До Нової Зеландії, а ви куди думали?
— Це неблизький світ, — сказав Джік сухо.
Він відвіз нас до аеропорту, виповненого людьми, що поверталися після Кубка додому.
— Якщо Уексфорд і Грін шукають нас, — сказала Сера, — то вони напевно стежитимуть за аеропортом.
Якби вони цього не зробили, подумав я, нам довелося б залишити якийсь слід, але Джік, що теж про це знав, не сказав їй нічого.
— На людях вони багато не зроблять, — сказав я заспокійливо.
Ми купили квитки й довідалися, що можемо летіти опівдні прямим на Окленд або за півгодини через Сідней.
— Сідней, — сказала рішуче Сера, — відверто черпаючи сили в тому, що в неї буде шанс ступити на власний безпечний поріг.
Я заперечливо похитав головою.
— Прямий на Окленд. Ходімо подивимося, чи в ресторанах ще подають сніданок.
Ми прослизнули всередину, доки офіціантка підкреслено звіряла свій годинник з настінним, і замовили бекон з досить щедрою кількістю яєць.
— Чому ми їдемо до Нової Зеландії? — запитала Сера.
— Щоб зустрітися з одним чоловіком, поговорити з ним про картину й порадити йому додатково її застрахувати.
— Це ти серйозно?
— Між іншим, — відповів я, — так.
— Не розумію, нащо їхати так далеко, якщо Джік каже, що знайденого в галереї вистачить, аби вивернути все навиворіт?
— Гм… — відповів я. — Бо ми не хочемо самі вивертати все навиворіт, а хочемо передоручити справу поліції, тільки щоб усе було в робочому стані.
Вона вивчала моє обличчя.
— Ти дуже нещирий.
— Полотен це не стосується, — докинув Джік. — Там ти весь як на долоні.
Поївши, ми пішли в аеропорту по крамницях і купили зубні щітки для Джіка й Сери та сумку авіатуриста. Не було й сліду ні Уексфорда, ні Гріна, ні хлопця, ні Кошлобрового, ні Ренбо, ні злодіяки, що стояв на варті в Аліс Спрінгз. Може, вони нас бачили, а ми їх — ні, — важко сказати.
— Думаю, варто подзвонити в «Гілтон», — сказав я. Джік похитав головою. Я набрав номер, а вони з Серою сиділи поруч, маючи змогу все чути й бачити.
— Я дзвоню з приводу адреси, щоб переслати листа… — звернувся я до портьє. — На жаль, нічого конкретного зараз сказати не можу. Я буду в Новій Зеландії. За годину-дві вилітаю до Окленда.
Вони запитали, що далі робити з дорученим листом.
— Е-е. Вам не важко було б відкрити й прочитати мені його?
Звичайно, відповіли вони, з великою приємністю. Лист був від Гадсона Тейлора: він шкодував, що не зустрівся зі мною на перегонах, а якби під час перебування в Австралії у мене з'явилось бажання оглянути виноградник, то він з радістю покаже мені свій.
Дякую, сказав я. Ласкаво просимо, сер, відповіли вони. Якщо мене хтось питатиме, попросив я, то скажіть, будь ласка, куди я поїхав. Вони перекажуть. Звичайно. З великою приємністю.
Цілу наступну годину Джік додзвонювався до фірми прокату машин, умовився про оплату й залишив автомобіль на автостоянці аеропорту, а я тим часом здав свою валізу представникам авіакомпанії «Ейр Нью Зіланд». З паспортами проблем не було: мій завжди був зі мною, а Джікові й Сері вони були не потрібні, бо між Новою Зеландією та Австралією можна так само вільно пересуватись, як між Англією та Ірландією.