У пастці
Шрифт:
— Спитай Тодда, це його ідея.
— Ти негідник, — обурився я.
— Чому, Тодде?
— Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну… тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.
Вона похитала головою.
— Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але… ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.
— У Тодда список і картини, які ми Забрали, — сказав Джік, — і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути…
— Джіку, — перебив я, — Ти далеко зайшов.
Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.
— Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, — сказала вона, — вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?
— Ні, — сказав я. — Тобто так.
— У кожному разі, вони нас шукатимуть, — підкреслив Джік.
— А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?
— Гм, — сказав я. — Гадаю, це вони вже знають.
— Дай мені, боже, сили, — сказала Сера. — Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд — нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.
Я поцілував її у щоку.
— Годиться, — сказав я.
— Але ж як це все влаштувати?
Я усміхнувся до неї.
— Наведемо їх на нас по телефону.
Сера зрештою подзвонила сама, — мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.
— Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так? Чи не могли б ви зробити мені ласку… — сказала вона, — я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. — Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. — Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона — новозеландка.
— Ти незрівнянна, — сказав я.
— О-о… Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? — її очі раптом розширилися. — Уексфорд… Розумієте… містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм не повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину?
У трубці пролунав збуджений голос.
— Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.
Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.
— Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.
Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.
— Він питав моє прізвище, — сказала Сера.
— Оце дівчина, — сказав Джік. — А яка акторка з моєї дружини!
Уексфорд. Сам Уексфорд.
Спрацювало.
Я аж зрадів.
— Отже, тепер, коли вони знають про наше перебування тут, — сказав я, — може, поїдемо куди-небудь?
— О ні, — інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. — Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.
Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.
— Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, — зауважив Джік. — Навіть якщо вони натраплять на готель «На терасах», то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.
— Ми тепер — Ендруз і Піл? — запитала Сера.
— Ми — подружжя Ендруз. Тодд — Піл.
— Приємно про це дізнатися, — сказала Сера.
Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.
Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи — з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.
Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.
Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.
Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.