У пастці
Шрифт:
Сорочка на Джікові була розідрана, а з моєї залишилося саме ганчір'я, Ми стягли їх і вимочували ними рани, які не переставали кривавити. Судячи з виразу Сери, у нас був несвітський вигляд.
— Ідіотське місце для купелі, — сказав Джік.
— Зате тут безкоштовно пошкребуть по спині, — відповів я.
Він поглянув на мою спину. Пов'язок з Аліс Сгірінгз як не було.
— Як шви?
— Нівроку.
— Ну то й дідько з ними, з пов'язками.
— Ви ще посидите тут і обидва схопите запалення легенів, — остерегла Сера.
Я зняв рештки бинтів. Кінець кінцем, подумав я, вони мені добре послужили. Липкий пояс, що фіксував ребра, залишився на місці, але він надто зволожнів і ледь тримався. Тому я і його віддер. Лишався ще лейкопластир на нозі, але я побачив, що й він відмок у цій солоній крутнечі. А холоші світили скрізь величезними дірками.
— Ускочили в халепу, — зауважив Джік, виливаючи воду з черевиків і пощулюючись.
— Нам потрібен телефон, — сказав я, роблячи те саме.
— Ой, тримайте мене, — сказала Сера. — Таж вам потрібна гаряча купіль, теплий одяг і півдесятка психіатрів.
— Як ви потрапили сюди? — запитав я.
— Яким побитом ти лишився живий? — запитав Джік.
— Спочатку ви.
— Коли я купила шампунь і вийшла з крамниці, — сказала Сера, — то помітила, як повз мене їде Грін. Я ледь не вмерла на місці. Так і залишилася стояти, сподіваючись, що він не погляне у мій бік; він і не поглянув… Машина просто біля мене повернула ліворуч… тоді я помітила, що позаду сидять ще двоє…. я повернулася до машини й переповіла Джікові.
— Ми ще подумали, яке щастя, що він її не помітив, — підхопив Джік, вимочуючи червоні струмочки, які ніяк не висихали. — Повернулись до готелю, а тебе там нема; ми вдалися до дівчини в реєстратурі, може, ти щось переказав нам, а вона відповіла, що ти поїхав у машині з друзями… З чоловіком з вислими вусами.
— Друзі! — вигукнула Сера.
— У кожному разі, — вів далі Джік, — задихаючись від люті, жалю, обурення і таке інше, ми подумали, що треба пошукати твоє тіло…
— Джіку! — запротестувала Сера.
Він усміхнувся:
— А хто плакав?
— Замовкни.
— Сера не помітила тебе у машині Гріна, але ми подумали, що ти можеш виступати в ролі лантуха з картоплею у багажнику або ще в якійсь, отже, ми вийняли карту доріг, натиснули ногою на акселератор і кинулися в погоню. Повернули ліворуч там, де це зробив Грін, і почали спинатися на червонясту гору.
Я ретельно оглянув численні наші рани й подряпини.
— Нам би не завадила якась рідина для дезінфекції, — сказав я.
— Найкраще б викупатись у ній.
— Чудова ідея.
Я чув, як у нього цокотіли зуби, ще дужче, ніж мої власні.
— Ходімо сховаємося од вітру, — запропонував я. — Можна кривавити і в машині.
Ми ледве заповзли на сидіння. Сера зауважила, що чохли, на щастя, зроблені з пластика. Джік автоматично сів за кермо.
— Ми проїхали багато миль, — сказав він. — І потроху вже починали божеволіти. Перевалили через гору й почали спуск сюди. Біля підніжжя дорога круто завертає ліворуч, і по карті ми побачили, що вона йде далі вздовж берега, огинаючи низку заток, і виходить назад до Веллінгтона.
Джік завів машину, розвернув її і поволі рушив уперед. Він сидів голий до пояса — мокрий-мокрісінький, крапельки крові набухали і скочувались униз, — не водій, а якась мара. Борода вгорі відважно стирчала.
— Ми їхали цією самою дорогою, — говорила Сера. — А довкруг на цілі милі — тільки скелясте каміння і море.
— Я намалюю це каміння, — сказав Джік.
Сера подивилася йому в обличчя, а тоді перевела погляд на мене. У цій рішучій заяві вона відчула нездоланну пристрасть. Золота доба майже минула.
— Невдовзі ми завернули, — сказав Джік. — Лишався ще відтинок дороги з позначкою «проїзду нема» — і ми поїхали по ньому. Звичайно, тебе — ні сліду. Тоді ми зупинилися тут, Сера вийшла з машини і мало не вигляділа своїх очей.
— Ти теж не розважався тим часом, — сказала вона.
— Гм, — усміхнувся він. — У кожному разі, я копнув кілька камінців, думаючи, що робити далі, і раптом — ці патрони.
— Ці — що?
— На узбіччі дороги. Один коло одного. Схоже, наче вони повипадали з револьвера зі спайдерним викидачем.
— Коли ми їх побачили, — сказала Сера, — то подумали…
— То, напевно, хтось по чайках стріляв, — сказав я. — Думаю, не завадило б повернутись і позбирати їх,
— Ти серйозно? — запитав Джік.
— Авжеж.
Ми загальмували, розвернулись і поїхали назад по нашому сліду.
— По чайках з револьвера ніхто не стріляє, — сказав він — Зовсім інша річ — по мазюкалах, які малюють коней.
Знову з'явилася каменярня. Джік під'їхав і зупинився, а Сера, швидко вискочивши, сказала, щоб ми залишались, у машині, а вона принесе гільзи.
— Вони справді стріляли в тебе? — запитав Джік.
— Грін. Він не поцілив.
— Нездара. — Він засовався на сидінні і скривився. — Вони, либонь, повернули назад через гору, доки ми шукали тебе біля заток. — Він поглянув, як Сера шукає на узбіччі дороги. — Вони одібрали список?
— Я викинув його в море, — криво всміхнувся я. — Мені здалося надто банальним вручати його просто так… та й це дуже до речі відвернуло увагу. Вони повиловлювали цілком досить, аби побачити, що мають, з того що хотіли.