У пастці
Шрифт:
— Могли, але навіщо? — позіхнув я. — Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене… а я подумав: звідки він тебе знає?
— Слухай, — сказала Сера, — я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже мибачили йогоз вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.
— Вас знав хлопець, — сказав я. — А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до «Гілтона». Оце ж хлопець і показав вас Грінові.
— А Грін — Уексфордові, Уексфорд — Гадсонові? — запитав Джік.
— Дуже можливо.
— А на той час, — провадив Джік, — вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили… Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. — Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.
— Наступного ранку, — сказав я, — до «Гілтона» посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?
Вони обоє дивилися на мене.
— Мабуть, Грін сказав їм, — припустив Джік. — У кожному разі — не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.
— Від мене теж ніхто не довідався, — сказав я. — У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну… якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був, другом Дональда… а винарня — це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.
— Боже!
— Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань… а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.
— Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.
— Угу…
— Які ж то запитання та які відповіді? — поцікавився Джік.
— Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордовіпро вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: «Авжеж, звичайно», «Ні, де ж пак?» і «Так».
Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.
— І що далі? — запитала Сера.
— Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.— Як? Як вони принадили?
— Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину «Гілтоні». Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до «Гілтона» і гайнув по ці звинувальні докази.
— Він, мабуть, збожеволів.
— Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий… і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда… але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.
— Але ж це підло, — сказала Сера.
Я позіхнув.
— Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.
— Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, — сказала вона. — Він мав такий… такий небезпечний вигляд. — Вона стенулася. — Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість!
Він підхопив Серу.
— А що, на твою думку, я малюю? — запитав Джік. — Вазочки з квітами? — Він перевів погляд на мене. — Коней?
Ми попрощалися наступного ранку в Мельбурнзькому аеропорту, в якому, здавалося, провели чималу частку нашого життя.
— Якось нам дивно прощатися, — сказала Сера.
— Ще колись приїду, — пообіцяв я.
Вони кивнули головами.
— Ну… — Ми поглянули на наші годинники.
Це було схоже на всі розставання. Багато не скажеш. Я бачив по їхніх очах, як і вони по моїх, що останні десять днів перетворяться невдовзі на ностальгічний спогад. Як щось, що ми робили за нашої шаленої юності. Далекої.
— Ти взявся б за це знову від самого початку? — запитав Джік.
Без усякого зв'язку я подумав про військових льотчиків, яким пощастило вижити і які згадують події сорокарічної давності. Чи варте було те, чого вони досягли, пролитої крові, праці та ризику накласти головою? Чи шкодують вони?
Я усміхнувся. Для мене не мало значення, що буде за сорок років. Те, що майбутнє зробить з минулим, — це його власна трагедія. Важить інше: що ми робимо сьогодні.
— Мабуть, так.
Я нахилився і поцілував Серу, дружину мого найдавнішого друга.
— Гей, — сказав він. — Знайди собі свою власну.
Розділ сімнадцятий
Мейзі побачила мене, перш ніж я помітив її, і полинула до мене, як велика шарлатова птаха з розпростертими крильми.
Понеділок. Час ленчу. Вулвергемптонські перегони. Мрячно й холодно.
— Привіт, любий, я така рада, що ви повернулися. Як летілось, — це ж і світ не близький, га? Та ще й на такому реактивному возі! — Вона поплескала мене по руці й гостро подивилась мені в обличчя. — Вам, здається, непереливки, любий, — ви не ображаєтеся на мене за ці слова? — і засмагнути ви ніби не встигли, щоправда, за два тижні — це й не дивно, а ці жахливі рани на руці, мабуть, дуже дошкуляють, і ходите ви якось надто обережно.