У пастці
Шрифт:
— Я відмочу його.
— У морі ці порізи так не боліли.
— Атож.
— Трохи дошкуляє?
— Угу.
Він поглянув на мене.:
— Чому б тобі хоч трохи не покричати?
— Ліньки. А тобі?
Він усміхнувся:
— Я викричусь у картинах.
Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.
Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.
— Я вас кличу…
Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.
Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть…
— А хто такий Снел? — запитав я.
— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома.
Кошлобровий, — подумав я.
— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи… — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?
Я подумав про втому. І про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить..
— Гаразд.
Міг би взяти участь і в завершальній операції, — подумав я.
— Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви… е-е… дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.
— Так, вони там.
— Гаразд. Ну… щасти вам.
Розділ шістнадцятий
До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.
Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі «На терасах», нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.
Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, — і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.
— Портер, — сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. — Хто з вас Чарлз Тодд?
— Добре, містере Тодд. — Він подивився на мене без прихильності. — Ви часом не хворі? — У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.
— Ні, — сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на «швидку допомогу», ми пропустили б єдиний можливий рейс.
— До нього одяг прилипає, — сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.
Я всміхнувся.
— Вам вдалося здійснити заплановане? — поцікавився я у нього.
Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.
— Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, — сказав він, стенаючи плечима. — Надворі чекає машина.
Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.
У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.
— Куди ми їдемо? — запитала Сера.
— На возз'єднання з твоїми речами, — відповів я.
Її обличчя розпромінилося.
— Справді?
— А нащо? — запитав Джік.
— Щоб мишку знадити до сиру.
«А бика до меча, — подумав я, — і момент прозріння до чаклуна».
— Ваші речі у нас, Тодде, — сказав Портер із задоволенням. — Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.
— Блискуче, — сказав я. — У них ще були якісь списки покупців?
— Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.
— Добре.
— Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тільки-но я дам сигнал починати — ми дамо йому змогу діяти.
— Гадаєте, він справді це зробить? — запитав я.
— А ви не зробили б?
Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти — через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.
Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.
Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.
Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.