У пастці
Шрифт:
Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.
Сьома година.
При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.
О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.
— Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.
— Яка машина? — запитала Сера.
Портер безвиразно подивився на неї.
— Відбувається те, — старанно пояснював він, — що ми запланували.
— О.
Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.
— Він клюнув.
— Бо дурень, — сказав я.
Портер майже був усміхнувся — справжній подвиг для нього.
— Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.
Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою.
— По радіотелефону багато говорити не можна, — сказав він. — Мало хто може слухати.
Як і в Англії, — подумав я, — журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку.
Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.
Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони, (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.
Портер знову притулив навушник і завмер.
— Він тут, — сказав Портер.
Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але ж ось її акорди — як у древнього органа.
Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.
— А нам що робити? — запитала Сера.
— Нічого — слухати.
Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».
І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.
— Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.
Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.
— Ти справді писав його? — прошепотіла вона.
Я похитав головою.
— Ні.
Службовець готелю відповів:
— Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.
Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.
Службовець повернувся.
— Прошу, сер. Картини, сер.
— Правильно.
Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.
— Зараз я подам вам, сер, — раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. — Ось, будь ласка, сер. — Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. — Ви самі донесете, сер?
— Так. Так. Дякую. — Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. — Дякую. До побачення.
Сера почала була:
— І оце все? — з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».
— Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, — сказав він. — Я Портер, мельбурнзька міська поліція.
Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.
Обабіч нього — двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.
— Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.
— А що це за картини?
— Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.
Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, — як ми й умовлялись..
Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.
— Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? — голосно запитав Портер.
— Авжеж, він.
Погляд Портера метнувся до мене.
— Ви просили його?
— Ні, — відповів я.
Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.
Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.