У пастці
Шрифт:
Вона замовкла, щоб поглянути, як повз нас іде на старт заїзд жокеїв. Яскраві сорочки на тлі прозорої сірої мряки. Тема для Маннінгза.
— Ви поставили на когось, любий? Вам не зимно у цьому анораку? Я вважаю, що джинси не годяться для зими, бо це всього лиш бавовна, любий, не забувайте, а як вам повелося в Австралії? Тобто, любий, вдалося знайти щось корисне?
— О, це дуже довго розповідати…
— Тоді краще ходімо до бару. Ви не проти, любий?
Вона замовила величезні порції бренді з імбирним елем, умостилася за маленьким столиком: її добрі очі тривожні й очікувальні.
Я переповів їй про організацію Гадсона, про Мельбурнзьку галерею та про список придатних для пограбування покупців.
— І я була у цьому списку?
Я кивнув.
— Авжеж, були.
— І ви передали його до поліції? — запитала вона стурбовано.
Я усміхнувся.
— Заспокойтесь, Мейзі. Ваше прізвище було вже викреслене. Я перекреслив його ще раз. Після того ніхто вже не прочитав би його, особливо на фотокопії.
Вона широко усміхнулась:
— А вас не назвеш дурнем, любий. У цьому я був не дуже переконаний.
— Але боюсь, — сказав я, — що ви втратили дев'ять тисяч фунтів стерлінгів.
— О так, любий, — сказала вона бадьоро. — Так мені й треба, за спробу обдурити митницю, хоч, щиро кажучи, любий, за подібних обставин я, мабуть, зробила б знов те саме, бо мене ці податки, любий, доводять до сказу. Але я так тішусь, любий, що хоч цього разу вони не постукають до мене в двері чи, власне, до моєї сестри Бетті, бо я, звичайно, зупинилася в неї, як вам, мабуть, повідомили в Біч-готелі, доки мій будинок не буде готовий.
Я кліпнув очима.
— Який будинок?
— Я, любий, вирішила не відбудовувати маєтку у Вортінгу, бо без тих речей, що ми купували разом з Арчі, він уже ніколи не буде таким, як раніше, отже, я продаю ділянку на морському узбережжі за чималі гроші, любий, а тим часом вибрала собі гарну місцинку по дорозі з іподрому в Сендаунському заповіднику.
— Ви не збираєтесь жити в Австралії?
— Ні, любий, це було б задалеко. Розумієте, любий, тут у мене Арчі…
Я розумів. Мені дуже подобалась Мейзі.
— Боюсь, що я витратив усі ваші гроші, — сказав я.
Вона всміхнулась до мене, похиливши свою доглянуту голівку й неуважно погладжуючи торбинку з крокодилячої шкіри.
— Пусте, любий. Ви можете намалювати мені дві картини. На одній мене, а на другій — мій новий будинок.
Я пішов після третього заїзду, сів на прямий поїзд до Шрусбері, а звідти автобусом — до офіційного порога інспектора Фроста.
Він сидів у кабінеті, з головою поринувши в папери. Був також присутній недремний начальник відділу старший інспектор Уолл, який так пошарпав нерви Дональдові, — його я бачив уперше. Ми досить холодно й офіційно потиснули один одному руки, очі Уолла зміряли мій анорак, джинси і бутси, не змінивши свого виразу. Мені, запропонували стілець з пресованого пластика без поруччя.
Фрост промовив, ледь усміхаючись:
— Ви розворушили цілий мурашник.
Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.
— Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.
Вони охопили зором гору паперів.
— Як з Дональдом? — запитав я.
Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:
— Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.
Холодні, зручні слова.
— До нього дійшло те, що ви йому казали?
Брови Уолла здивовано вигнулись.
— Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.
— А як з Регіною?
— З тілом місіс Стюарт, — поправив мене Уолл.
— Дональд хоче її поховати, — сказав я.
Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.
— Вся складність у тому, — сказав він, — що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. — Він прокашлявся. — Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.
Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:
— Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.
Я криво посміхнувся й підвівся.
— Піду провідаю його, — сказав я.
Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.
— Неофіційно, — сказав він, повільно йдучи зі мною, — можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.
— Справді?
— Так. Але прошу на мене не посилатися.
У нього був стурбований вигляд.
— Не буду, — пообіцяв я. — Отже, пограбування — місцева робота?
— Схоже, що це був їхній усталений метод.
Грін, — подумав я. — Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.
Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.
Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.
Віддав їх Фростові.
— Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, — сказав я. — Він впустив їх під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.
Він похитав головою.
— Навряд чи на щось вони придадуться, — сказав я. — Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.
— Ну… то й що?
— Це тільки припущення…