У пастці
Шрифт:
— Так. Далі.
— Числа — це просто числа. Вони встигли продати 54 копії, коли я… е-е… коли список потрапив до мене. Остання літера означає Ренбо. Це той самий Гарлі Ренбо, що працював у Аліс Спрінгз. Якщо пригадуєте, я вам казав той раз про нього.
— Пригадую, — сказав він.
— Уексфорд і Грін останні кілька днів були поглинені переслідуванням у Новій Зеландії і, дуже можливо, не замели слідів у Мельбурнзькій галереї. Якщо мельбурнзька поліція зробить трус, то може зібрати непоганий врожай.
— Вони тієї думки, що саме зникнення списку з галереї могло вже спонукати до негайного знищення всіх свідчень, що збільшують провину.
— Вони можуть помилятись. Уексфорд і Грін не знають, що я зробив фотокопію списку й надіслав її вам. Вони вважають, що список любісінько пливе у море, а я — разом з тим списком.
— Я перекажу ваше повідомлення до Мельбурна.
— Тут у Веллінгтоні є ще одна галерея й імітація Херрінга, яку вони продали одному чоловікові з Окленда…
— Бога ради…
Я дав йому адресу «Руапегу» й назвав Нормана Апдайка.
— У довшому списку зустрічається також Б, отже, можливо, існує ще одна галерея. Імовірно — в Брісбені. І в Сіднеї може бути ще одна. Гадаю, ота приміська точка, яку вони закрили, просто через її місцезнаходження не мала достатнього числа відвідувачів.
— Стоп, — сказав він.
— Перепрошую, — сказав я. — Але організація як грибниця… вона розростається під землею, і гриби можуть вигулькнути де завгодно.
— Я сказав «стоп» тільки для того, щоб поміняти плівку на магнітофоні. Тепер можете продовжувати.
— О, — я ледь не розсміявся. — Ну… Дональд щось відповів на мої запитання?
— Так.
— Ви обережно розпитували?
— Заспокойтесь, — сказав він сухо. — Ми до п'ятої виконали всі ваші побажання. Містер Стюарт відповів «Так, звичайно» — на перше питання, «Ні, нащо це мені?» — на друге і «Так» — на третє.
— Він цілком певний цього?
— Цілком. — Він прокашлявся. — Він якийсь очужілий. Незацікавлений. Але відповів докладно.
— Що він робить? — запитав я.
— Все дивиться на портрет дружини. Коли не прийдемо — бачимо його крізь вікно: сидить біля портрета.
— Він ще… при здоровому глузді?
— Тут я не суддя.
— Ви ж можете принаймні сказати йому, що його вже не підозрюють в організації пограбування та вбивстві Регіни.
— Це має вирішити моє начальство.
— Ну так підштовхніть їх, — сказав я. — Невже поліція, навмисно псує громадську думку про себе?
— Чому ж, от ви, наприклад, досить швидко звернулись до нас по допомогу, — сказав він уїдливо.
Щоб робити за вас вашу роботу, — подумав я. Але вголос не сказав. Тиша промовляла сама за себе.
— Ну… — у його голосі звучало щось наче вибачення. — Ну, для співпраці. — Він. помовчав. — Де ви зараз? Може, після телексу до Мельбурна мені знову треба буде з вами поговорити.
— Я у телефонній кабіні, в крамниці містечка у горах біля Веллінгтона.
— Куди ви далі поїдете?
— Я зупинюсь тут. Уексфорд і Грін усе ще в місті, і я не хочу ризикувати, щоб вони ненароком мене побачили.
— Назвіть тоді номер.
Я зчитав номер з телефонного апарата:
— Я хочу якомога швидше повернутись додому, — сказав я. — Ви можете вжити якихось заходів щодо мого паспорта?
— Вам доведеться звернутися до консула.
Авжеж, авжеж, — утомлено подумав я. Повісив трубку і пішов назад до машини.
— Маю вам повідомити, — сказав я, залазячи на заднє сидіння, — що я цілком би вдовольнився подвійним гамбургером і пляшкою бренді.
Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.
— Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, — вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.
Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.
— Нам тут набагато безпечніше, — сказав я.
— Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, — погодився Джік.
— Свої пігулки я залишила в «Гілтоні», — сказала Сера.
Джік вирячився на неї:
— А до чого це?
— Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.
— Протизаплідні? — запитав я.
— Атож.
— О боже, — сказав Джік.
Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.
— Їжа, — промовив я з надією.
Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.
— Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, — сказав Джік.