У пастці
Шрифт:
— Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? — запитав я.
— Хтозна.
— Я б ніколи не знайшов його.
— Бо ти не грабіжник.
Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.
Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.
Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.
У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене.
— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.
— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».
— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.
Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.
— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив… ухилився. Дбав тільки про себе, а не про… Який це жах… вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто… лю… любив її.
Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.
— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?
— Звичайно, ні.
— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.
— Авжеж.
Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна.
— Ти зумієш дати собі з цим раду?
— Звичайно, — сказав я.
Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.
— Вони взяли Маннінгза [2] , — промовив він.
— Якого Маннінгза?
— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там… усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.
— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.
— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все пропало.
Розділ другий
У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.
— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.
— І нема ніякої надії? — запитав я.
— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.
Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.
— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон.
Дональд подивився на нього.
— Темного кольору і весь у пилюці, сер.
— О-о, — сказав Дональд непевно.
Фрост зітхнув.
— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?
— Вона у холі, — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. Її нема.
— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли її… випала з фургона?
— Ні, сер. — Його обличчя залишалося спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.
Дональд також чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.
— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…
— Так, сер.
— Це повинно було статися… швидко.
— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.