У пастці
Шрифт:
Пообідній сеанс був набагато коротший. Я не міг дібрати потрібного тону, щоб правильно відтворити світло, що падало на предмети в кухні. Я малюю не один рік, але наразі не міг домогтися збігу кольорів на палітрі і на картині. Я тричі помилявся і вирішив припинити роботу.
Я мив пензлі, коли повернувся Дональд. Я почув, як скрипнули гальма машини, грюкнули дверцята і, на мій подив, подзвонили у парадні двері. Дональд ключі взяв із собою.
Я вийшов і відчинив двері Там стояв поліцейський і тримав за руку Дональда. Позад них — кілька облич з настороженими, пильними поглядами. Мій кузен, блідий і раніше, тепер стояв білий як смерть. Очі — немов неживі.
— Доне! — сказав я і відчув, що маю переляканий вигляд.
Вія не відповів. Поліцейський злегка вклонився:
— Ось і ми, сер, — і передав мені кузена в рук у руки. Як мені здалося, ця акція була така ж символічна, як і практична, бо він відразу ж повернув назад і від'їхав у машині, що. Його чекала.
Я допоміг Дональду ввійти і зачинив двері. Я вперше бачив людину таку перестрашену й розбиту.
— Я запитав про похорон, — сказав він.
Його обличчя ніби скам'яніло, він аж задихався.
— Вони відповіли… — Він зупинився, перевів подих і спробував доказати. — Вони відповіли… ніякого похорону.
— Дональде…
— Вони відповіли… що її… не можна ховати до кінця слідства. Вони відповіли… що це може тривати цілі місяці. Вони відповіли… що зберігатимуть її… у холодильному відсіку.
Його розпач був жахливий.
— Вони відповіли… — Він злегка похитнувся. — Вони відповіли… тіло вбитої особи належить державі.
Я не зміг утримати його. Він упав біля моїх ніг, як підтятий.
Розділ третій
Два дні лежав Дональд у ліжку, і я намагався збагнути, що означав цей стан прострації.
Подобалося йому це чи ні, але в цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:
— Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу.
Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.
Їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.
Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини — водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні — були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвеєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.
Одначе портрет Регіни — це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.
Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.
Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.
— Ти завжди такий охайний? — поцікавився він.
— Фарби дорого коштують.
Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.
— Скільки це все коштує?
— Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів — це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття — продажу будинків.
— У такому разі чимало, — сказав він поважно.
— Не жалкую, — усміхнувся я.
— Авжеж, бачу.
Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.
— Попорпавшись у фінансових звітах компанії, — сказав раптом Дональд, — вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.
— Неймовірно!
— Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.
Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.
— Вони подуріли, — сказав я.
— Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.
— Господи! — сказав я з відразою. — В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.
— Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою… — Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. — Я не можу тобі передати, як це було жахливо.