У пастці
Шрифт:
Він похилив голову.
— Як тільки доповім своєму начальству.
Мейзі погодилася, Грін підніс капелюха, попрощався і пішов до білого «форда», припаркованого на узбіччі.
— Тоді все гаразд, — сказала Мейзі задоволено, спостерігаючи за ним. — І скільки за цю картину?
— Дві сотні плюс витрати за дві доби у місцевому готелі.
— Ну, це вже занадто, любий. Одна сотня і дві доби, і це за умови, якщо картина мені сподобається, або я зовсім не платитиму.
— Як дбатимеш, так і матимеш?
Її рот розтягнувся в усмішці.
— Ви мене правильно зрозуміли, любий.
Ми зійшлися на півтораста, якщо картина їй сподобається, і на п'ятдесяти, якщо ні. Роботу треба було розпочинати у понеділок, хіба що буде дощ.
Розділ четвертий
Понеділок випав сонячний, свіжий, по-літньому теплий. До Вортінга я доїхав поїздом, а звідти рушив на таксі й, на подив сусідів, поставив мольберт на тому місці, де раніше були центральні ворота. Їх зняли пожежники із завісів і поклали на травник. На одній половині видніла помпезно розмальована фамільна дощечка з написом:
«Трежер Голм».
Бідолашний Арчі. Бідолашна Мейзі. Я поклав на полотно нейтральний ґрунт кавового кольору з чистої умбри, розведеної скипидаром та лляною. олією, і по вогкому став промальовувати трохи темнішими фарбами обриси згарища на тлі живоплоту, моря і неба. На цій стадії було легко виправляти похибки у композиції і малювати знову, вибираючи правильні пропорції, перспективу та рівновагу основних мас.
Закінчивши роботу, Я залишив картину, щоб вона просохла, а сам тим часом прогулювався довкола саду, роздивляючись з різних кутів зору згорілий будинок і почорнілі залишки тамарискового живоплоту, що відділяв траву від ріні. У вранішньому промінні сонця виблискувало море, пропливали невеличкі купчасті хмари, кидаючи на землю темно-сірі тіні. Віддалік пінилися білі баранці: відступив приплив, залишивши на піску брижі.
Прохолодний бриз студив вуха. Я повернувся до свого заняття і побачив одягнених у пальта двох чоловіків, що вийшли з великого фургона і всім своїм виглядом виказували зацікавленість рештками маєтку «Трежер Голм». Вони зупинилися біля мольберта, оцінюючи мій витвір, і я рушив до них.
Один з них кремезний, років за п'ятдесят. Другий — худий, за двадцять. Обоє впевнені, цілеспрямовані.
Старший підвів погляд, як тільки я наблизився.
— Ви маєте дозвіл перебувати тут? — запитав він.
У його голосі не відчувалося неприязні, але навіщо це йому?
— Власниця захотіла, щоб я намалював її будинок, — пояснив я.
— Зрозуміло, — ледь ворухнув він губами.
— А у вас є дозвіл? — поцікавився я.
— Страхові агенти, — сказав він, вигнувши брови, ніби здивувався, що хтось може про це запитувати.
— З тієї ж фірми, що й містер Грін? — поцікавився я.
— Хто?
— Грін. Через, «і» довге.
— Я не знаю такого, — сказав він. — Нас запросила місіс Метьюз, щоб ми встановили розмір шкоди, завданої будинку, який був у нас застрахований. — Він трохи пригнічено роздивлявся навкруги, ніби очікуючи Мейзі, котра мала з'явитися як фенікс із попелу.
— Так Гріна у вас немає?
— Ні через «і» довге, ні через «і» коротке.
У мене з'явилося до нього якесь тепле почуття. Як на мій погляд, гумором можна більше досягти, ніж закручуванням гайок.
— Гаразд… Місіс Метьюз уже не чекає на вас, бо вищезгаданий містер Грін, що відрекомендувався страховим агентом, сказав їй, що вона у першу-ліпшу слушну хвилину може запросити бригаду для розчищення руїн.
Він увесь напружився, як напнута скрипкова струна.
— Ви серйозно?
— Я був тут разом з місіс Метьюз. Я бачив і чув його, і це точно його слова.
— Він показував вам посвідчення?
— Ні, не показував. — Я зробив паузу. — І… ви, між іншим, теж.
Він поліз у внутрішню кишеню і витяг візитку зі швидкістю штукаря. Цей рух, безперечно, був у нього доведений до автоматизму.
— А можна свою власність застрахувати одразу в двох кампаніях? Чи це протизаконно? — знічев'я запитав я, розглядаючи посвідчення. «Страхування життя і майна. Д. Дж. Легланд. Зональний інспектор».
— Це шахрайство. — Він похитав головою.
— Хоч, звичайно, містер Грін може не мати нічого спільного зі страховою компанією.
— Це ймовірніше.
Я поклав візитку до кишені своїх штанів. Светр фірми «Арран» не був передбачений для того, щоб у ньому здійснювали ділові трансакції.
Він задумливо подивився на мене. Погляд у нього уважний, але говорити не квапиться. У цьому він був схожий на мого батька: середнього віку, з досвідом за плечима, знає свою справу, хоч не хапає з неба зірок.
І в «Трежер Голм» він, мабуть, випадковий.
— Гаррі, — звернувся він до свого молодшого помічника, — піди знайди телефон і подзвони у «Біч-готель». Скажи місіс Метьюз, що ми тут.
— Слухаюсь! — сказав Гаррі.
Доки Гаррі виконував доручення, Д. Дж. Легланд став оглядати руїни, й, оскільки він не заперечував, я поплентався за ним.
— Що ви шукаєте? — запитав я.
Він метнув на мене швидкий погляд.
— Доказів підпалу. Доказів того, що речі, заведені до списку, згоріли.
— Я не чекав, що ви будете такі відверті.
— Іноді я це дозволяю собі.
Я посміхнувся.
— Місіс Метьюз, здається, досить щира.
— Не мав честі бачитися.
«Собі на умі», — подумав я.
— А хіба пожежники не шукали слідів підпалу?
— Так. Як і поліція, ми консультуємося з ними.
— А вони що кажуть?
— Гадаю, це вас, не стосується.
— Навіть як на дерев'яний будинок, — сказав я, — він дуже сильно згорів.