У пастці
Шрифт:
— Послухай, — сказав Дональд. — Куди ти гнеш?
— Хочу впевнитися, що збігів більше нема.
Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.
— Коли ми їхали сюди, — сказав я, — Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?
Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.
— Будь ласка, Доне, — попросив я.
— Ох… — Довге зітхання. — Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів… Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, — як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.
Мейзі аж рота роззявила.
— Але ж, любий, — сказала вона оговтуючись, — з нами — зі мною і моєю невісткою — все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: «Перед бурею»; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до…
Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений — як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.
— Слухай-но… Чарлзе… сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я… я не знаю… чи зможу витримати… всі ці… запитання.
— Ні, не піду, — відповів я.
— В такому разі… яке це має значення?
Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.
— Як пройти до туалету, любий? — запитала вона і зникла у передпокої.
Дональд промовив кволо:
— Я не можу зосередитись… Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити… доки в них залишатиметься Регіна… непохована… як на складі…
Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.
Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.
Повагавшись, я увійшов за ним.
У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.
Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, — він стояв на полиці.
— Здебільшого я сиджу тут, з нею, — сказав він. — Я можу зносити тільки це місце.
Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.
— Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? — запитав він. — Я справді страх стомився.
— Нами не клопочись, потурбуйся про себе.
Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.
— Зі мною все гаразд, — відповів він. — Цілком гаразд. Не турбуйся.
Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.
По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.
Після Дональда ми спочатку заїхали до однієї сусідки, яка ще раніше запропонувала йому в себе притулок, бо саме тепер, як ніколи, кузен потребував допомоги.
Місіс Сусідка вислухала все зі співчуттям, але похитала головою.
— Авжеж, я розумію, що йому потрібне товариство, треба відірватись від дому, але він на це не погодиться. Я пробувала кілька разів. Заходила. Крім мене — ще багато сусідів. А він знай править, що з ним усе гаразд. Дональд нікому не дозволить допомагати собі.
Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:
— Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після…
«Три тижні», — подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.
— Я вирушаю до Австралії, — мовив я.
— Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? — запитала Мейзі..
Прив'язаний? Трохи не те слово, — подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.
— Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. — Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. — Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами.
— У нього дуже хворий вигляд, любий.
— Авжеж.
Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:
— Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.
Я погодився:
— Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, — думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.