У пастці
Шрифт:
— Мабуть, не багато заробляєте, любий?
Я усміхнувся їй, мені сподобалася її простота.
— Це залежить від того, хто ти. Пікассо не нарікав.
— Скільки коштувало б, якби ви намалювали картину для мене?
— Яку картину?
— Ви, любий, можете сказати, що це страшно звучить, і я гадаю, що це правда, але мені так вранці подумалось, коли я йшла сюди, атож, це божевілля, я розумію, але, гадаю, — це через ту страшну картину, те згарище з комином посередині, спалений живопліт на тлі моря… спершу я мала намір найняти місцевого фотографа, котрий фотографує весілля і таке інше, щоб зробити фотографію у кольорі, бо коли все це розчистять і відбудують, ніхто й не повірить, наскільки це страшно було, а тепер… картину я хочу повісити в новому будинку, щоб усі бачили.
— Але…
— Отже, скільки це коштувало б? Бо, як ви помітили, у мене не все до решти пропало, але коли сума виражатиметься у сотнях, то я з таким самим успіхом могла б запросити фотографа.
— Звичайно, — погодився я поважно. — А що коли я приїду подивитися на будинок, точніше на те, що від нього лишилося, і тоді ми домовимося?
Вона не побачила у цьому нічого дивного.
— Гаразд, любий. Це — по-діловому, звичайно, це відкладати не треба, бо тільки-но з'являться страхагенти, я візьмуся розчищати.
— То коли?
— Ну, любий, якщо ви вже на півдорозі, то, може, сьогодні?
На цьому й порішили. Місіс Мейзі сказала, що могла б підкинути мене у своєму «ягуарі», якщо я не маю машини, а додому я зможу дістатися поїздом з Вортінга або з Пламтона.
Я погодився.
Найрішучіші кроки робляться нерозважно.
Руїни були явно «картиногенічні», якщо можна так сказати. Дорогою туди ми майже не зупинялися, і місіс Мейзі весь час розповідала про свого покійного чоловіка, Арчі, який дуже вже про неї піклувався.
— Правда, слід сказати, що я також доглядала за ним, любий, бо була медсестрою. Приватною, звичайно. Я доглядала за його першою дружиною увесь час, поки та хворіла, рак у неї був, любий, а тоді я ще на якийсь час залишилася, щоб приглянути за ним, і він, значить, попросив мене, щоб я зосталася з ним жити, і я погодилася, любий. Звичайно, він був набагато старший за мене, він помер більш як десять років тому. Він дуже піклувався про мене, дуже.
Вона ніжно подивилася на масивний опал. Багато людей хотіли б, щоб про них згадували з такою ласкою.
— Відтоді, як він помер і залишив мені таке багатство, то сам бог велів скористатися ним, і тому я і далі вела справи так, як ми це робили, коли жили разом ці кілька років, тобто брала участь, у розпродажу з аукціону у солідних будинках, любий, бо ми прагнемо купувати тільки гарні речі, іноді досить дешеві, і, звичайно, особливо цікаво, коли ці речі належали комусь добре відомому або знаменитості. — Вона рвучко перемкнула передачу й агресивно обігнала маленький сумирний фургончик. — І тепер усі ці речі згоріли дотла, звичайно, і вся пам'ять про Арчі, і місця, де ми бували разом, і, признаюсь вам, любий, я просто божеволію.
— Це й справді жахливо для вас.
— Авжеж, любий, це так.
У мене майнула думка, що це вже вдруге за останні два тижні я виступаю у ролі розрадника і так само почуваю себе безпорадним з нею, як і з Дональдом.
Вона натисла на гальма, і ми поволі зупинилися навпроти руїн. З багатьох невеличких особняків на другому боці її був найрозкішніший; але від нього залишилися тільки гостроверхі уламки стін, що окреслювали великий простір, чорна купа згарища і масивний цегляний димар, що височів посередині. «Іронія, — промайнула думка, — що саме джерело вогню пережило вогонь».
— Ось ми й приїхали, любий, — сказала Мейзі. — Що ви про це думаєте?
— Дуже жарко тут було.
— Але ж на пожежах завжди жарко, любий, чи не так? І, звичайно, дерева тут не бракувало. Свого часу на ці приморські будиночки йшло багато дерева.
Ще до того, як ми вибралися з її світло-голубої машини, я відчув запах гарива.
— І давно це?.. — запитав я.
— Наприкінці минулого тижня, любий. У неділю.
Поки ми мовчки оглядали згарище, із-за димаря з'явився чоловік. Він повільно ступав і скупчено дивився під ноги, час від часу нагинаючись, щоб попорпатись у попелищі.
Мейзі, у яскраво-червоному манто, незважаючи на свою опасисту комплекцію, була досить проворна.
— Гей! — крикнула вона, виструбнувши з машини. — А що це ви тут робите?
Чоловік випростався вражений. «Десь йому під сорок», — прикинув я. На ньому був дощовик і трільбі, вуса — підковою.
Він чемно підняв капелюха.
— Страховий агент, мадам.
— Я думала, ви прийдете в понеділок.
— Мені випало бути в цих краях. Та й не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.
— Я теж так думаю, — сказала Мейзі. — І сподіваюсь, що ви не зволікатимете з виплатою, хоча я хотіла б краще одержати свої скарби, ніж будь-яку суму грошей, грошей мені й так не бракує.
Чоловік, звичайно, не звик до такої манери висловлювати свої думки.
— Е-е… — сказав він. — О так, так, Я розумію.
— Ви довідалися, з чого це почалося? — напосідала Мейзі.
— Ні, мадам.
— А взагалі знайшли що-небудь?
— Ні, мадам.
— Гаразд, коли я зможу все це розчистити?
— У будь-який час, мадам.
Він обережно рушив до нас, вибираючи дорогу серед почорнілих уламків. Прямий, важкий погляд, масивне підборіддя робили його схожим, на слідчого.
— Як ваше прізвище? — запитала Мейзі.
— Грін, мадам. — Він трохи помовчав і додав: — Через «і» довге.
— Ну, гаразд, містере Грін через «і» довге, — сказала Мейзі доброзичливо. — Я дуже вас просила б усе це засвідчити мені на папері.