У пастці
Шрифт:
— Так, любий, коли я над цим замислююся, мені здається, що ви маєте рацію.
Усміх повільно перейшов у хихикання.
— Ну що, вип'ємо джину?
Маленькі виверження вулкана тривали далі, коли ми пили джин і коли потім обідали, але вулкан уже не вивергав лаву, а тільки жеврів.
— А ви зовсім не здивувалися, любий, коли я сказала, що поліція думає про мене, — кинула вона на мене гострий погляд, тримаючи в руках чашку з кавою. Очі сторожкі й запитливі.
— Розумієте, щось дуже схоже спіткало і мого кузена. Надто схоже: в багатьох моментах. Якби ми вмовилися про зустріч, то я хотів би, щоб ми поговорили всі разом.
— Але навіщо, любий?
Я пояснив. Цього разу вона вже гнівалася не так за себе, як за Дональда.
— Який жах! На тлі його страждань ви, мабуть, мене вважаєте страшенною егоїсткою.
— Я зовсім так не вважаю. Далебі, Мейзі. Я думаю, що ви гарна акторка.
Вона подивилася приязно і грайливо. На мить я уявив собі, якою вона була з Арчі.
— Є ще одна справа, любий — сказала вона ніяково. — Після всіх цих подій, після всього, що було сказано, мабуть, з картиною ми відкладемо. Я вже не хочу мати собі згадки про ці руїни. Я хочу пам'ятати цей будинок таким, яким він був. Отже, може, я вам дам п'ятдесят фунтів, та й край. Як ви гадаєте?
Розділ п'ятий
Ми поїхали до Шропшира «ягуаром» Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.
Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.
Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.
— Заходьте, — запросив він. — Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.
— Це було б чудово, любий, — сказала Мейзі.
Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю… Може, вишуканості було трохи більше.
Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.
— Доне, — звернувся я, — послухай, що розкаже Мейзі.
— Гаразд.
Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.
— Отже, — сказав я нарешті, — обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінгза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.
— Дивовижний збіг, — сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. — І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?
— Я хотів поглянути, як ти поживаєш.
— О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, — все гаразд.
Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.
— Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу.
— Здається… у Мельбурні. В готелі «Гілтон». Навпроти крокетного майданчика.
Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.
— Нас там зустрів хлопець, — додав Дон. — Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.
— Якої галереї?
Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:
— Щось на зразок Галереї красних мистецтв.
— Може, назва лишилася на корінці від чека абощо?
Він похитав головою.
— Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.
— Яка саме фірма?
— «Монга Уайнярдз Пропраєтері Лімітід» з представництвами в Аделаїді та Мельбурні.
Я все це занотував.
— А що було на картині? Ти не міг би її описати?
У Дона був стомлений вигляд.
— Тема звичайнісінька — «Вихід на старт». Типовий Маннінгз.
— Моя картина така сама, — промовила здивована Мейзі. — Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.
— На моїй було тільки троє коней, — сказав Дональд.
— На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, — пояснила Мейзі, — і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму… звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.
— Доне! — звернувся я до нього.
— М-м? О… троє гнідих ідуть кентером перед забігом… у профіль… один спереду, двоє позаду — трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.
— Який розмір?
Він трохи насупився.
— Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.
— А ваша, Мейзі?
— Здається, трохи менша, любий.