У промінні двох сонць
Шрифт:
— Ходімо, негайно.
— Куди ж ви підете? — стурбувалася мати. — Може б, завтра зранку?
— Ні, ні, мусимо йти одразу, по дорозі я щось придумаю.
Коли виходили, мама окинула їх поглядом і несподівано подумала, що з них була б гарна пара.
Ледве встигла поприбирати зі столу, коли тиркнув дзвоник.
— Хто? — спитала, витираючи руку об фартушок.
— Поліція!
Один став біля дверей, двоє зайшло до кімнати. Закінчивши обшук, молодший спитав:
— Куди пішла ваша дочка?
— Хіба ви не здогадуєтесь, куди ввечері ходить молодь?
Зачиняючи
Надвечір того дня зійшла нарешті зірка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети “Вечірні новини” на першій сторінці вгорі було вміщено великий сержантів портрет і докладне інтерв’ю з ним. Червоними, мало не метровими літерами газета повідомляла:
“Втеча космічного біоробота!
Кар’єра слідчого у важливих справах Фрага і відомого гіпнотизера Беруччі завершилася у психіатричці.
Головний лікар госпіталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.
Хто ж такий Туо?
Чи є загроза нападу космічної армади?
Літаючі тарілки над Середземним морем”.
Газету розбирали блискавично. Розійшовся, мабуть, найбільший тираж за весь час її існування. Високі червоні рядки, підкреслені чорними лініями, вибухали таємничістю в сотнях тисяч рук. Жадібно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, підозріливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навіжений двадцятий вік! Може, прихідці з космосу вже нишпорять у місті…
Сержант до подробиць розповів у газеті про те, як танцювали навкарачки Фраг і Беруччі, як не давалися санітарам, як їх несли в машину і як вони й там продовжували своє: “Копитами, копитами, ратицями”. Щодо втечі Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччі, а й скопіював обличчя. Інакше-бо він, сержант, не пропустив би його…
Не можна сказати, що в місті виникла паніка, це було б перебільшенням. Проте деякі ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зійшов один підозрілий тип у сірому костюмі. Коли в нього спитали документи, кинувся тікати, вскочив до однієї з нижніх кают і замкнувся. Поки виламали двері — вискочив в ілюмінатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для відкривання сейфів…
Естрадний оркестр нічного кабаре “Вітряк” експромтом утяв музику до танцю “Копитами, копитами, ратицями”. Знайшлось немало ентузіастів потанцювати навкарачки.
А Туо в цей час знайшов собі притулок… у зоопарку. Аніта перебрала в думці усіх подруг і знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще інша може б і згодилася переховати Туо, але… дуже гарненька. Нарешті Аніта згадала Марту — в неї красива душа і немічне, розбите паралічем тіло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони і мешкають. І не дуже далеко, і відлюддя!
— Підемо до Марти, Туо, це недалеко і… безпечно. Її батько й мати — добрі, прості люди. Поживеш у них, а потім побачимо.
Ішли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися
Другий випуск вечірки із сенсаційним повідомленням вже везли з друкарні до кіосків, коли Аніта й Туо були коло огорожі зоопарку. Поминувши головний вхід (він уже був зачинений), вони пішли широким провулком, що відділяє територію Зоо від житлового кварталу, і зупинилися біля службових, чи, сказати б, господарських воріт.
На щастя, хвірточка була незамкнена.
Почувши рикання лева, Туо пожартував:
— Може, хоч серед звірів буде спокійно.
Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поцілунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка озивався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гущавині саду подекуди світилися вікна.
Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпитувала його про біоробота.
Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачила подругу.
— Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.
Поглянувши на екран, Туо спитав:
— Цікаво?
— Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..
— Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.
— Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.
— Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.
— Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски. — От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…
Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплелася з дійсністю.
Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаючи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У темряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо переліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.
— Обережно! — вжахнулася Аніта.
А він просунув руку поміж товстим залізним пруттям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав голову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.
— Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…
— А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.
— Тигри дуже небезпечні!
— Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.
— Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.