У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Гарднер присилував себе до незворушності. Виходить, капітан не в усьому довіряв йому! Якщо тепер хтось із двох скаже, що й того разу перша спроба теж була невдала, йому капець!
Та лейтенантові йшлося тільки про двадцять тисяч доларів — подумки він уже визначив їх як “свої”. Тільки репортер уловив, що десь щось недомовлено. Але він ще почував себе Гарднеровим боржником, зате капітана Вілкінс терпіти не міг, — по-перше, тому, що за своїми витонченими манерами той приховував пиху, яку репортер добре відчував, а по-друге, — за те, що капітан, можна сказати, зіпсував
Капітан пильно спостерігав усіх, але поки що мовчав. Тільки його погляд ставав усе колючіший.
— Гаразд, — мовив він по паузі, — тоді поставимо питання інакше. — Які можуть бути причини зміни шифру?
Репортера потішила можливість помірятися силами з інквізитороподібним капітаном.
— А може, робот тим часом устиг побувати всередині? — висловив він припущення. — Таке може статися, адже він потребує запасних деталей чи мастильних матеріалів, та й заряджатися десь йому треба.
— Але ж обставини його втечі свідчать про те, що він не міг знати коду! — заперечив капітан.
— Так, це правда, — погодився репортер, — хоча… — підскочив він.
— Що “хоча”? — запитав капітан.
— Робот повинен мати десь житло. Я не думаю, що він сам найняв собі квартиру. Це, певне, заздалегідь зробив для нього старий Баткінс. А то робот мав би хоч-не-хоч зіткнутися з безліччю проблем приватного порядку і, певна річ, здався б комусь чудним. Якщо ж він завдяки Баткінсові мешкає вже десь і ретельно вносить платню за квартиру, жодна людина не зверне на нього уваги.
— Цілком імовірно, — змушений був погодитися капітан. — Але що з цього випливає для нас?
— Дуже проста річ. Старий Баткінс задовго до своєї смерті залишив у адвоката листа для містера Гарднера. Чому він не міг залишити в тій квартирі шифр і взагалі опис, що розкривав би секрет замка, так би мовити, про всяк випадок? Так само, як лист до містера Гарднера теж був тільки “про всяк випадок”.
Капітана, здавалося, не дуже влаштовувало це пояснення, але він зрештою кивнув головою і сказав:
— Може, й так. Отже, треба віднині постійно стежити за будинком! Тепер останнє запитання: як нам упіймати робота? Як нам виявити, де він перебуває?
Всі мовчали. Як хотілося капітанові в цю мить уміти читати чужі думки! Він майже фізично відчував антипатію всіх присутніх. Він не знав тільки, чим її пояснити: чи його становищем у Пентагоні, чи обмеженістю оцих провінціалів, чи ще чимось — зовсім іншим.
Прочитати чужі думки він не зміг, хоча так пронизував поглядом одного за одним, наче вмів це робити. От хоч би, приміром, репортер, який більше, ніж інші, має підстав до стриманості: адже його позбавили можливості заробити на публікаціях про цю сенсацію. А тим часом саме він найсумлінніший! Тутешні полісмени — шкода й мови! Але ж фізик, якого він урятував, мав би найскоріш бути відвертим з ним, а тим часом Гарднер взагалі нічого не каже. Може, він просто відлюдкуватий вдачею? Капітан примружив очі і потай спостерігав реакцію інших.
Чарлз Гарднер поринув у роздуми і час від часу легенько кивав головою, наче на підтвердження власних думок. Так, він повинен дочекатися свого шансу. А поки що не треба виходити з гри.
Лейтенант Сем Меттісон, опустивши підборіддя на груди, роздумував про свої долари. Він теж міг тільки вичікувати. Нехай капітан сам сушить собі голову!
Сержант Нед Пінкертон стежив за розвитком подій досить байдуже. Звісно, чималенька сума грошей, в перспективі обіцяна лейтенантом, не завадила б йому — та хто міг її гарантувати, коли все тут таке туманне? Чиї приховані інтереси зустрілися чи навіть зіткнулися в цій навіженій історії? Треба подивитись, а тоді відповідно й поводитися.
Репортер пошкріб голову. Він, певна річ, зауважив, що лише він сам провадить з капітаном розмову, а інші понабирали в рота води. Може, він допустився необережності, покриваючи так старого фізика? Напевно. Та дарма! В ньому закипала впертість. Хоч раз не думати про співвідношення інтересів, не озиратися на список головних акціонерів своєї газети і взагалі не зважати на будь-кого з сильних світу сього — він сидить тут як приватна особа і може дозволити собі таку розкіш. Розмова зупинилася на мертвій точці, він має в руках — репортер тепер був певен цього — ключ; то чом би йому не піти й не відімкнути двері, байдуже, що з цього вийде?
— Треба наставити йому пастку, — сказав він.
— Як? — зацікавлено спитав капітан.
— Я переглянув усю бульварщину, якою старий Баткінс, певне, напакував свого робота. Один з випадків міг би особливо стати в пригоді: крадіжка діамантів у готелі. Або точніше — грабунок. Треба створити цілком подібну ситуацію і подбати, щоб він якимсь чином довідався про це. Найкраще — через пресу.
— Добре, — промовив капітан, наче вчитель біля дошки. — А далі?
Сем Меттісон підвівся:
— А тоді не випускати його! Стріляти безупинно! Цього досить буде, навіть для робота!
Капітан не зміг приховати усмішки. “Тепер я тебе розкусив, — промайнуло у нього в голові. — Цікаво, що тобі пообіцяли за те, щоб ця штука була знищена?” Та він залишив свої думки для себе.
Репортер побачив, як затремтіли в капітана кутики уст, а сержант несхвально насупився. Тепер йому було цілком ясно, що тут ведеться якась дивна гра. І він вирішив узяти в ній участь.
— Я гадаю, — сказав він, — що його треба випустити з готелю й простежити за ним.
З капітанового кивка він зрозумів, що влучив у ціль.
— Важко, — встряв у розмову сержант. — А що коли в нього й на потилиці є очі?
— Дурниці! — гримнув лейтенант, але відразу ж затнувся. — А зрештою, чом би й ні? Він же робот — гм, цим багато що можна пояснити. Приміром те, що він побачив тебе па вулиці.
Капітан підняв руку:
— Так, доведеться узяти це все до уваги. Проте стрілянина виключається. Коли ми з’ясуємо, де він живе, то спіймаємо його сталевою сіткою або ще чимось у під’їзді чи ще в якомусь зручному місці… Так, прошу?