У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Генрі Вілкінс з винуватим виглядом стояв перед Джейн Гарднер.
— Ви не виженете мене? — боязко спитав він.
Джейн утомлено похитала головою.
— Бо це я своїм дурним репортажем дав усьому цьому хід, — картав себе репортер.
Джейн дивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Це ж абсолютно ясно! — пояснив він. — Якийсь синдикат, велика організація злочинців, захопив вашого чоловіка, бо хоче мати таких роботів, — от для якої тільки мети? І не знаю, чого вони з цього сподіваються.
— А як же поліція?
Репортер сумно засміявся:
— Як
— Вони вважають, що Чарлз може виготовляти такі штуки?
— Авжеж, і доти, доки вони вірять у це, вашому чоловікові нічого не загрожує! Та наскільки я його знаю, він їм відразу пояснить, що він цього не вміє!
— Я мушу хоча б щось зробити, але що? — підводячись, мовила Джейн. — Якби ж той старий навіжений Баткінс залишив хоча б якісь нотатки!
— А може, вони є, але заховані? — запитав репортер. — Ходімо туди ще раз і пошукаймо!
Джейн Гарднер не була певна, що в цьому є сенс, бо це дуже мало відповідало її уявленню про Баткінса. Та вона згодилась, аби хоч щось робити. Вони сіли у Вілкінсову машину й поїхали. Було вже темно, коли вони прибули на місце, і Генрі Вілкінс освітив фарами все навколо. Вони вже підходили до будинку, коли перед ними враз, наче з-під землі, з’явився полісмен. Козирнувши їм, він сказав:
— Лейтенант Меттісон поставив мене тут на випадок, якщо хтось із зацікавлених цією справою спробує стромляти сюди свого носа!
Генрі Вілкінс уважно подивився на нього з таким почуттям, що він уже бачив десь нього полісмена.
— Покажіть-но своє посвідчення!
Але полісмен ураз вихопив пістолет і примусив їх підійти до дверей.
— Тільки без дурниць! — попередив він. — Швиденько відчиняйте, а далі побачимо!
— І не подумаємо! — заявив Вілкінс.
— Дамі нема чого боятися, — сказав фальшивий полісмен, — а от у вас — три хвилини. Якщо після цього двері не відчиняться…
— Нічого не вдієш. — зітхнула Джейн. — Відчиніть.
— Який шифр? — спитав полісмен.
Вілкінс хотів був стримати Джейн, та вона вже говорила:
— Сьогоднішнє число, тоді рік мінус один день.
Фальшивому полісменові це було явно не під силу, і він тільки сказав:
— Відчиняй!
Генрі натиснув на кнопки, та двері не відчинилися.
— Маєте ще дев’яносто секунд! — сказав фальшивий полісмен і трохи підняв пістолет. Та в цю мить збоку хтось ударив його по руці, блискавичний удар у живіт примусив його зігнутися вдвоє, і елегантно одягнений чоловік виступив з темряви й уклонився.
— Капітан Бекет! — відрекомендувався він. — З ним готово, тепер можете відчиняти.
— Не можемо! — сказав репортер. — Шифр уже не підходить. Але насамперед — щиро дякуємо вам!
— О, нема за що! — чемно заперечив незнайомий. — А чи не краще, коли ми поговоримо про подробиці десь у приємнішому місці!
Джейн, іще важко дихаючи, вже отямилась і через силу промовила:
— Чи можу я запросити вас, нашого рятівника, до себе?
— Згода! — весело сказав незнайомий.
— А цей? — запитав репортер, показуючи рукою на фальшивого полісмена, що лежав
— Про нього подбають! — сказав капітан і кивнув головою. З темряви виступили двоє полісменів, цього разу справжні, їх Генрі відразу впізнав, і потягли кудись іще непритомного нападника.
Мало спав Чарлз Гарднер тієї ночі. Він усоте обдумував становище, в яке потрапив, не знаходячи бодай якогось більш-менш розумного виходу, що дав би йому певний шанс на порятунок. Якщо він скаже, що може виготовляти роботів, то від нього вимагатимуть, щоб він це зробив, і подбають, щоб він не зміг викрутитись. А коли він скаже, що не може цього робити, як насправді й було, то йому не повірять і спробують удатися до примусу. Навіть, цілком можливо, захоплять і Джейн. А коли йому пощастить переконати їх, вони втратять будь-який інтерес до нього. На цьому, певне, закінчиться його земний шлях. Але принаймні Джейн буде в безпеці.
Він вирішив докласти всіх своїх сил, діючи саме так. Хоча великих надій на це покладати було нічого.
Цього разу його не нагодували. Підняли з ліжка і потягли до шефа.
— Ну, подумали? — неприязно спитав шеф.
— Послухайте, — замість відповіді сказав Гарднер, — чи немає у вас якогось фахівця з цієї галузі, щоб я міг йому дещо пояснити?
— А що саме?
— Що нічого не вийде. Мій покійний друг виготовив робота абсолютно сам, я побував у його домі лигає після його смерті. Нотаток немає. Все.
Шеф раптом ошкірився. Здавалося, що ця справа його потішала.
— Слухайте уважно, — сказав він. — Ви знаєте, що таке начальник і що таке терміни? Бачте, я теж тільки службовець однієї з фірм і маю свої терміни. Звільнитись я, на жаль, не можу, це не в наших звичаях, тому я не маю наміру зволікати і дотримуватимусь своїх термінів. А для цієї мети, — він задоволено відкинувся на спинку стільця, — в моєму розпорядженні є всі засоби, можете вже мені повірити!
— Я вірю вам на слово, — сказав Чарлз як тільки міг холоднокровно. — Та якщо ви не повірите мені, то тільки ж собі на шкоду. Ви, певна річ, можете зробити зі мною все, що завгодно, а проте там, де нічого немає, ви нічого й не добудете. Ваш єдиний шанс — це піймати робота, що бігає по місту. Та й у цьому я не зможу стати вам у пригоді, бо ніколи його не бачив.
Шеф знову натиснув кнопку і звелів тому, що ввійшов до кімнати:
— Покажи-но нашому любому гостеві підвал!
Оглянувши підвал, Чарлз Гарднер безсило впав на ліжко. Піт заливав йому обличчя, серце гучно калатало. Він зрозумів, що надто мало знає про цю сферу суспільного життя своєї батьківщини, щоб знайти вихід із кошмару, а також те, що підвалу йому не витримати. А проте він усе думав і думав…
Капітан Бекет, хоча й мав усі можливі повноваження, відмовився від окремої кімнати в поліційному управлінні Мідлтона. Він волів тримати під контролем людей, з якими йому доводилося працювати, і тому лейтенантові Сему Меттісону хоч-не-хоч доводилося весь час терпіти у себе в кімнаті “армійського задаваку”.