У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
— Ви теж вважаєте, що він там не живе? — спитав сержант.
— Авжеж, що ні. Він зараз позбудеться сумки з оздобами.
І справді, за кілька хвилин робот вийшов — уже без сумки. Він неквапливо рушив вулицею і зайшов до одного з ресторанів.
— Я там кожну шпаринку знаю! — гукнув сержант. — Навіть якщо він вислизне з вікна туалету в подвір’я, то зможе вийти тільки дверима сусіднього будинку!
— Гаразд, тоді почекаємо. Маємо час.
— V мене є одна ідея…
— Давай, кажи!
— Патякало казав, що цей тип зникає ту ж
— І ти пропонуєш…
— Ага. Пошлімо туди групу хлопців па мотоциклах. Вони перехилять по чарці, а тоді двоє з них почнуть сварку… Такі бешкетники на мотоциклах тут не дивина…
— Слушно.
— А коли він вийде, саме під’їде таксі, висадить “пасажира”, і буде вільне місце… для нього.
— Хлопче, ти вартий своєї платні! — вигукнув лейтенант.
Зроблено відповідні розпорядження, і за якихось хвилин п’ятнадцять надійшло повідомлення, що робот сидить у підставленому поліцією таксі.
Так само обережно й невідступно, як перед цим роботів автомобіль (звісно, вкрадений), вони переслідували тепер таксі. Воно їхало, кружляючи по вулицях, па південь, і зупинилося нарешті в якійсь вуличці, обабіч якої стояли старі триповерхові будинки. Шофер таксі ще простежив, як робот перетнув вулицю і не кваплячись пішов тим боком. Тоді й він рушив з місця.
З патрульної машини, що ту ж мить завернула в цю вуличку, бачили, як робот зайшов до одного з будинків.
Ще десь із чверть години лейтенант тримав вуличку під наглядом, та робот не виходив.
Тоді лейтенант доповів капітанові, що разом із Гарднером та репортером терпляче дожидався у своїй машині, і послав сержанта, що мав пробити для інших лазівку.
Сержант прибрав сумирного вигляду й подзвонив. Відчинила йому повна жінка, середнього віку.
— Прошу пробачення, пані, — сказав сержант, — я від товариства християн-холостяків…
— Я вже одружена! — перебила його жінка. Сержант прибрав іще сумирнішого вигляду.
— Прошу вас, пані, не треба так, ви мене зовсім збентежили, ми зовсім не навчені поводження з дамами, я хочу тільки довідку!
Зачувши слово “дама”, жінка трохи полагіднішала.
— Ну, гаразд, — сказала вона. — Якщо тільки довідку… То що ви хотіли б довідатися?
— Та ось що, — почав сержант, гортаючи записник, — ми, власне, опікуємося холостяками, аби вони не ступили на дорогу гріха, згубного для чоловіка; нам казали про якогось містера Кроуфорда, та я ніяк не можу його розшукати в цьому домі!
— Кроуфорд? Ні, в цьому домі немає ніякого Кроуфорда. Я знала колись одного Кроуфорда, в Дейтроті, але то було давно і це, певно, не він.
— Я теж побоююсь, що це не він, пані, — засмучено сказав сержант. — Але хіба не могло статися, що до нас його прізвище дійшло в перекрученому вигляді? Може, в будинку мешкає холостяк із схожим прізвищем?
— Ні, точно ні, — відповіла жінка, — в нас с тільки один холостяк, він тут нещодавно живе, якихось кілька тижнів, це містер Макгайн. Та про
— Мені справді шкода, — промовив сержант із безмежно засмученою міною, в якій усе ж таки блиснула надія. — Тобто я, певна річ, радий, що у вашому домі немає таких, що потребують нашої допомоги. — Він, очевидно, вже надокучив жінці, бо вона рішуче кивнула йому і припинила розмову:
— Отже, коли я більше не можу стати вам у пригоді…
Він подякував, вийшов з дому і, дійшовши до рогу вулиці, повернув туди, де стояли машини.
— Його звуть містер Макгайн, — повідомив він. — Це точно він. Тихші, скромний, не чути його й не видно, живе кілька тижнів — усе збігається. Та й не в гості ж він сюди прийшов.
Капітан кивнув головою.
— Тепер туди треба йти вам, — звернувся він до Чарлза Гарднера, що сидів, одягнений у синій комбінезон, і похитував на коліні сумку з інструментами. — Ніякої поради я вам дати не можу, — провадив капітан далі, наморщивши лоба. — Ніколи ще не мав справи з роботами. Може, вам пощастить його вимкнути чи ще щось, а коли ні, то спробуйте дістати в нього якомога більше інформації. Та він ні в якому разі не повинен запідозрити щось. Хочете, ми дамо вам з собою маленький передавач?
— Краще не треба, — відповів Чарлз й відразу придумав пояснення: — Цілком можливо, що в нього а спеціальний пристрій для виявлення таких штук…
Він виліз із машини й пішов до будинку. “Макгайн, — розмірковував він. — Макгайн, Макгайн, що це мені нагадує?” Але аж тоді, коли він побачив це прізвище перед собою, чіткими літерами на дверній табличці — Mc Hine, — йому враз сяйнула думка, і він ледве стримався, щоб не зареготати голосно. Типово по-баткінсівському! Якщо вставити в це слово випалу голосну “а”, то в цілому вийде “Machine” — “машина”!
Тепер він був цілком упевнений у собі. Він тричі глибоко зітхнув — тепер усе залежатиме від нього, він мусить знайти вихід, ще не знає який, але напевне знайде його, як це часто бувало в його практиці, коли якась проблема, начебто нерозв’язна, кінець кінцем, немов блискавкою, осявалася простим і чітким вирішенням. Треба тільки не хвилюватися й бути впевненим. І він подзвонив.
Відчинив робот. Зблизька Чарлз відразу визначив, що перед ним не жива істота, — і не по якихось деталях, а по загальному вигляду.
— Я з електричної компанії, мені треба перевіриш лічильник, — сказав він.
Робот якусь мить повагався, а тоді мовчки розчинив двері.
Чарлз зачинив їх за собою й почав копирсатися в коробці лічильника. Робот стояв позад нього. Відкривши лічильник, професор запитав:
— Що, вперше бачите, га?
— Так, — відповів робот.
“Треба якось інакше, — подумав Чарлз, і далі копирсаючись у коробці й намагаючись робити якомога більше рухів, щоб виграти час.
— Ви не дуже давно живете тут? Я вас іще не бачив жодного разу.