У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Досі відомо було лише те, що внаслідок відмови міністра фінансів Вітте виділити кредит начебто збанкрутілому О. Алчевському, той у відчаї кинувся під потяг. Проте нікому не спадало на думку дослідити глибшу причину трагічної смерті поважного промисловця. Адже кредит усе-таки був йому виділений, але в сумі, яка явно не влаштовувала його дружину. Тож він пише передсмертного листа, втім, не до дружини Христини Данилівни (що було б природно), а до сина Григорія, сповіщаючи, що своєю смертю рятує родину. Зауважмо, що всі гроші нібито « збанкрутілого» в рік російської кризи (1901 р.) О. Алчевського пішли на виплату боргів, що дозволило-таки його дружині продовжити в Харкові справу недільних шкіл для дорослих.
Родина Алчевських. Харків, 1900 рік
Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини,
Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало — засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: « Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».
З розвитком « революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: « Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом « Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: « Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка — М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.
У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. « Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему « великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. « Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?
« Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: « Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася
Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. « Як я підростала, — згадувала мала Христя, — самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. « Батько мав вдачу самотньої людини, — зазначає Христя Алчевська, — і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини — Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?
Що читати народу
Немає у нас народу. Є темний люд, осоловілий від усіляких історичних нісенітниць. Хочемо зробити з нього народ, а він дивиться з-під лоба на наші маніпуляції і грізно мугиче.
Щодо педагогічної діяльности X. Алчевської можна зазначити, що, на відміну від інших проґресивних діячів того часу, відома просвітителька виступала лише як практик, себто організатор-ентузіяст. « Учасниці жіночого руху 60-их років, — зазначає дослідниця Н. Єфремова, — не залишили після себе хоч скільки значної теоретичної спадщини. Вони були не теоретиками, а безпосередніми учасницями руху». І це не дивно, адже показова нелеґальність подібного кшталту шкіл, що нею від червня 1862-го року вісім років поспіль опікувалась Алчевська, була пов’язана передусім з юридичним питанням. На жаль, Христина Данилівна від початку не мала диплома на право викладати, тож мусила складати відповідні іспити. Але завдяки зв’язкам чоловіка усе було залагоджено значно простіше: право на викладання X. Алчевська отримала з рук професора Д. Деларю, голови міської училищної ради. Тож спеціяльної освіти, як і більшість тодішніх «просвітительок», вона ніколи не мала.
Христина Данилівна Алчевська
У 1912-му році святкували 50-ті роковини громадсько-освітньої та педагогічної діяльности X. Алчевської. « На цей ювілей має відгукнутися Париж, де на виставці книжка „Что читать народу?“, укладена за пляном і під керівництвом цієї вчительки, одержала найвищу нагороду, — захоплено гукала харківська преса. — На цей ювілей має відгукнутися Бельгія, оскільки таку ж найвищу нагороду книжка народної вчительки дістала і на виставці в Антверпені. Цей ювілей має вітати Америка, яка присудила на виставці в Чикаго цій книжці золоту медаль». Втім, чи мусила вітати цей ювілей Україна, чи пак Малоросія? Чи вільно буде українцям вважати спадщину російської діячки, яка поклала шість десятиліть свого життя на розбудову педагогічної справи Росії (видавши, зокрема, критико-бібліографічний покажчик «Що читати народу?», навчальний посібник «Книга дорослих» та книгу спогадів «Передумане й пережите»), за безсмертний внесок до історії української освіти? Наразі пригляньмося ближче до тих писань.
Широковідома книга X. Алчевської «Що читати народу?» — перший критико-бібліографічний покажчик у Росії, що за його основу стали відгуки читачів про книжки — наразилася на різку критику ще за життя авторки. Щоправда, інтернаціональність добору літератури в тому виданні відзначили французькі проґресисти, присудивши йому високу нагороду («Diplome d’honneur») на Всесвітній виставці в Парижі 1889-го року. Так само пізніша радянська педагогіка зауважувала лише 35 схвальних відгуків «буржуазної» російської преси, а решту цензурних перепон закидала царському режимові. При цьому чомусь не згадували, що саме на шкідливість уміщених текстів — « від атеїста Льва Толстого до Жорж Занд» — вказувала церковна преса, зокрема харківський релігійний журнал «Благовест», а недоброзичливу думку Міністерства народної освіти щодо першого тому покажчика підтримала монархічна газета-журнал «Гражданин». З цієї біди у Тифлісі була навіть видана брошура «На захист книги „Що читати народу“».