У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Яким уявляється цей храм з відстані розглянутих вище 1910—30-их, а також на перетині 1990-2000-их років?
Цілком чудову споруду, надсучасний радянський хмарочос, що геть усі свої п’ять тисяч вікон, немовби соняхи пролетарського мистця Ван Ґоґа, повернув він на Захід, спозираємо ми цієї погожої днини у донедавна столичному Харкові. Угорі усміхнена товаришка Ряппо, розчахнувши віконниці, натхненно занурює у повітряний літеплий суп свої пещені руки, при цьому райдужна віконна шибка летить додолу з самих верховин Установи на брукований хідник перед культовим Держпромом. І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся…
Але чи здогадується про цю знаменну для його молодої Республіки подію замріяний товариш з вічних наших читачів, що простує внизу та й думає про те, що, можливо, завтра піде він на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця», і понесе йому пучок синьооких фіялок, і там згадає про чиюсь загадкову смерть. І напевне стане тужити за випадковим людини, за її раптовим.
Так буде завтра, але сьогодні… Чому із чистих уст нашого читача не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий та невеселий, як бідкався І. Франко?! Невже сумує він від того, що в нашому індустріяльнім садку немає пташок співучих, не чути пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання? Так нехай прислухається казанням оцим. Та ж в них пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі! Критики та профи від літератури взагалі можуть узяти їх за зразок короткого й радісного писання.
Чи пригадуєте вчорашні розмови цього товариша про комуну загірніх людей? Якби знаття тих вимог, що наближають таке прийдешнє, було нам приступне, якби ми мали натоді хоч зелене поняття про це… Нині ми лише йдемо поруч із ним.
О, цей протиукраїнський Харків! О, сейсмографе слобідської душі, що лишень тобі завжди було знати про один неписаний, і через те поготів фатальний закон, за яким спершу протестують, потім звикають, потім звеличують і прославляють.
« Колишні столиці — як тридцятилітні жінки: Про все здогадались, але бережуть нас мовчанням».Це написала колись харківська поетка, що й досі живе в одному з абзаців цього писання. Коли чуєш по радіо її милозвучного тембру голос, цей натхненно-комсомольський голос слобожанки, коли чарівний нелад її пересилань в етері заходить, нарешті, в розмову про завтрашню передбачу погоди, то мимовільно затуляєш вуха і кажеш слідом за схвильованим вальдшнепом революції: « Ну навіщо? Навіщо ці демократи, ці радикали, а також тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати — Боже спаси! Хай вони завойовують цілу Слобожанщину. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці верховні ради? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!»
І чим довше це промовляти, тим більш лихоманково-загостреною стає родова нехіть до того, що мусило-таки статися. Адже автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці. Але столиця — це подиву гідне відчайдушне змагання заперечити долю. Це достеменно щось таке, що скільки сила борсається проти «націоналістичних» проявів природи і не заспокоюється доти, допоки їй не пощастить оселитися там, де її найменше чекали. І тому вона оселяється здебільшого в самісінькому серці нашої лузальної Історії з Літературою. Риси її бистрокрилої особи вкарбовані в листах до читача, що відтак вже вишикувалися в шерег і подиваааааащого
Коли-небудь ці зворушливі звертання виростуть, мабуть, на образ заспаного снігу з дахів Держпрому, що готовий впасти усім нам на голову. Питаєтеся, чи не лячно? Але годиться розрізнити: колись був юнак, тепер — зріла людина. Втім, тепер поготів радієш власній зеленій юності, бо не знав натоді, що невтримно смішні кучугури культурної експлозії мусять таки розтанути і впасти. Але це вже буде не солодка тропічна злива, що її азіятська похапливість жебоніла товаришеві Яловому з капелюха незбагненним синім струмочком: признаймо тодішнім спостерігачам з кав’ярні Пока по вулиці Сумській їхню чисту пролетарську захопленість, схожу на губку, що вбирає біжучу воду. Наразі ця «задзеркальна» вода задубла на магічний камінь, що з нього й донині виробляють чудові шиби.
…Хряснувши віконницею, заклопотана товаришка Ряппо сповістила світ про нову добу в Історії нашого слобожанського «червоного» підсоння. Поза тим, хай не переймається вона (а також отой комунар, що на долішній фарбі нашої «національної» ескізи), що радісному Задзеркаллю «революційної» весни в скельця автора може приснитися кінець. Адже назагал знати, що віконна шиба ще відбиває цілком реалістичні, вічно гожі й молоді краєвиди, а також зберігає їх в собі навіть тоді, коли сама розбивається на друзки.
Примітки (до електронної версії)
Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником електронної версії
С. 82: Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «[українського] => української радянської культури»…
С. 83: Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи [уявлена] => уявлений наразі в історико-біографічному контексті…
С. 83: Художник починав свою [тріюмфальний] => тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці…
С. 105: Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, [яких] => який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед [який] => яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів…
С. 129: Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії «Общества родителей» на [Тимофіївськый] => Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов.
С. 164: «Мікроби комунізму»: Український радянський [аґіпроп] => аґітпроп 1920—30-их років
С. 176: Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, [М. Хвильовий своїй] => М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.
С. 176: Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи.