У задзеркаллі 1910—1930-их років, Бондар-Терещенко Ігор

У задзеркаллі 1910—1930-их років

на обложку

Бондар-Терещенко Ігор

Шрифт:

Натомість реконструктивна увага «постмодерного» літературознавства 1990-их прибрала питання «сакральности» з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як «соцреалістичного», так і «духовно-національного» до рівня побутової дотепности, реальної соціокультурної вигоди й стильової обмежености. « Ми не збираємось канонізувати національну історію, — зазначає О. Доній у симптоматичному дослідженні „Покоління оксамитової революції“. — Настав час конверсії міфів. Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише „колискою українського війська“, але й ареалом нетрадиційної(сексуальної. — І.

Б.-Т.) орієнтації, то ми повинні говорити і про це». У такий спосіб, вступаючи в опозицію щодо адаптації патріотичних інтуїцій до рівня офіційного літературознавства, постмодерністський антагонізм сформував ефект методологічного вибуху в контексті 1990-их років.

Втім, невиправдане буде звинувачення «альтернативного» літературознавства 1990-их у своєрідній «лівизні», адже його вищезгадані представники, привчені десятиліттями радянського вишколу до дбайливої каталогізації фактів і загалом музеєфікації культури, лише нещодавно були допущені до такої лякуни, як «вільна інтерпретація». Себто до здобутків зарубіжного літературознавства. Натомість доречно буде інтерпретувати перспективні досягнення такого «засвоювання» вже на прикладі сучасного доробку.

Отже, перші інноваційні відрухи в галузі інтерпретаційних стратегій у пострадянському полі досліджень спостерігаємо в межах феміністичної критики, досягненнями якої вільно буде назвати такі праці вітчизняних дослідниць, як «Моя Леся» Н. Зборовської, «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко, «Femina melancholica» Т. Гундорової. Так, у ретроспективному діялозі Н. Зборовська — Л. Українка, С. Павличко — А. Кримський, Т. Гундорова — О. Кобилянська не спостерігаємо абстрактних концепцій художньо-естетичного світогляду. За кожним словом у цих дослідниць стоїть конкретна особистість, і донедавна «мертва» література хрестоматійного канону персоналізується, із стрункої лоґоцентристської побудови перетворюючись на мітологічний лябіринт. «Філософія одкровення» Шелінґа, к’єркеґорівська критика діялектики, дільтеївська метода «науки про дух» — ось відправні точки у становленні нового підходу, який затверджує перевагу «живого» життя, що, у свою чергу, долає повноту і стрункість будь-яких систематичних побудов. Тут опозиційність фемінізму, як частини загальної ліберальної традиції, сублімується у твердість методологічної позиції вищезгаданих авторок. « Фемінізм — це погляд, покликаний розвінчувати ідолів», — значила С. Павличко, вважаючи, що « статі — у широкому розумінні — немає. Є фігура дискурсу», а Н. Зборовська додає: « Феміністична літературна критика актуалізувала проблему жіночого гомосексуалізму, або лесбіянства, з політичною метою — подолання патріархату». При цьому в дослідженнях використовують такі чудові «методологічні» прийоми, як «інфантилізм», «родинність», «снобізм».

Виходячи з цього, вільно буде зауважити, що таке заповнення лякун в історії літератури, яке офіційною наукою сприймається за «антиукраїнство» або «культурний імперіалізм», насправді має подекуди національний характер. У зацікавленні архаїчними фігурами, які досліджують вищезгадані «феміністки», проглядає насамперед «ментальність», а не пізніша «традиція». А саме — приязнь до «позаконтекстуального», «упослідженого», «окраїнного». « За всіма ознаками він типовий марґінал», — визначається С. Павличко щодо постаті А. Кримського. « В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово марґінальне», — підтверджує Т. Гундорова причину свого зацікавлення «феміністичними» студіями.

Тож феномен «родинности» щодо досліджуваного матеріялу, актуалізований у вітчизняному «феміністичному» літературознавстві, обумовлений тим, цей самий матеріял потрапляв до авторок через родинні, сублімаційні канали. « Мої героїні — Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся», — згадувала С. Павличко, акцентуючи на значенні тієї останньої: « Її вплив на нас я тільки зараз до кінця усвідомила, коли бабці не стало». « Леся — це дуже інтимно, це дуже родинно для мене», — також погоджується Н. Зборовська, присвячуючи свою книжку про Л. Українку « світлій пам’яті моєї бабусі Лесі Глоби».

Більше того, у випадку з вищезгаданими писаннями не лише біографія досліджуваного мистця, але й життя самого дослідника стає за модель опису. « У мене багато дитячих фантазій було пов’язано з тим, що Леся Українка якоюсь мірою причетна до моєї родини», — завважує Н. Зборовська. Про «родинні» особливості критеріїв

уже власного відбору в читанні пише С. Павличко: « Десь у шістдесятих мій батько був в Америці й привіз звідтам до триста книжок… Мені було років десять. Коли я підросла, почала їх читати».

Загалом така позиція донедавна була неуявленна для офіційного літературознавства, і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. « Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», — зазначає С. Павличко. « Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», — визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, « Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці « можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: « Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».

З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною — ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про « хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.