Ґудзик
Шрифт:
Я відволікаюсь, вибач. Але тоді, йдучи за клубком, що розмотувався у мене під ногами, я багато чого передумала й зрозуміла. Думки та картини, що поставали в моїй голові, не давали впасти у відчай.
Тим більше, що за кілька годин після інциденту на кухні я йшла передранковим містом — цілком вільна, в тих самих джинсах та кожушку. Побита і… щаслива. Починався новий день. А ядучий запах вмерлого кохання більше не торкався мого загостреного нюху.
Місто між третьою та четвертою годинами ранку — дивовижне видовище! Воно лежить, як темний звір із рудуватими підпалинами на боках, і ледь чутно зітхає уві сні. Його шкіру не терзають тисячі підборів. Воно належить тільки собі та своїм снам.
Вмилася, як звичайно, в туалеті вокзалу. Полізла за носовиком до кишені старих джинсів й витягла звідти усе, що там було. Виявляється, ще мала трохи грошей та якусь пластикову картку із іменем «Джошуа Маклейн»…
Місто ще недостатньо очистилося від сірого кольору, й мені раптом дико захотілося інших фарб. Я віддала кожушок якомусь привокзальному старцеві та взяла квиток у загальний вагон до Криму…
У загальних вагонах завжди пахне вареними яйцями. Тут їдять одразу після того, як потяг рушить. Розстилають газети, гіркою викладають на них яйця на всю родину та стукають, стукають ними об стіл. Неприємний запах заповнює увесь простір, під ногами хрумтить шкаралуща.
Незважаючи на те що сезон тільки розпочався, вагон був забитий людьми. Я одразу залізла на третю полицю й накрилася з головою грубою ковдрою — сховалася від цих запахів, розмов, розглядання.
…Південне містечко зустріло ароматом кави та меду, криком чайок, різнобарв'ям та гамором ринку. Але головнішим, зрозуміло, було море! Воно знаходилося десь зовсім поруч, за кам'яним парапетом набережної — величезне, синьо-зелене, усе закручене мілкими молочно-білими баранцями. На море мене вивозили — зазвичай на респектабельні курорти з ультрамариновими басейнами та білими шезлонгами, в яких я запоєм читала книжки.
Це нове море пахло чимось особливим — так, мабуть, високо вгорі пахнуть грозові хмари, а ще — молочний коктейль. Мені хотілося одразу пірнути в нього. Але спочатку вирішила десь оселитися, поки ще лишались якісь гроші. Навмання завернула у вузьку вуличку, що була повита коричневими венами старого винограду, й увійшла в перший-ліпший двір. Він був увесь переплутаний мотузками та завішаний простирадлами, купальниками й рушниками. Легкий вітерець відгорнув простирадло, й за ним відкрилася панорама із садом та кількома флігелями. Біля літньої кухні сиділа огрядна жінка похилого віку. Це була хазяйка. Звали її Марія Григорівна. Мабуть, я не справила на неї враження людини, яку можна пустити в хату, вона сказала, що всі місця зайняті і є тільки ліжко в невеличкому сараї. Мені було байдуже. Сарай був пречудовий: з дрібних дірочок у даху звисали золоті нитки сонячного світла, а в кутках сушилися духмяні оберемки різнотрав'я. До того ж, на ліжку лежала купка свіжої, випраної до синяви, постільної білизни.
Марія Григорівна наказала одразу розплатитися та віддати паспорт. Гроші за п'ять днів я віддала. А з приводу паспорта збрехала, що він у батьків, які ось-ось мають приїхати. Усе владналося.
Коли за хазяйкою зачинилися двері, я скинула з себе одяг. Було досить жарко, мені кортіло чимшвидше вийти до моря. Джинси мої мали жалюгідний вигляд. Тому, побачивши на столі ножиці, я відрізала їх трохи вище коліна. Вийшли шорти. До них, подертих, добре пасувала така сама вилиняла футболка. Більше в мене нічого не було. Якісь лахи, що дарувала мені в місті хазяйка, лишилися в «антресолях», я їх не взяла. Грошей у мене вже було обмаль. Я взяла п'ятірку, а решту засунула під ковдру. Вискочила на подвір'я. Марія Григорівна кинула на
…Море було, як хміль. Після першого ж купання я сп'яніла, здалося, що поринула у величезний басейн із шампанським. У голові шуміло, щоки палали. Я лягла на круглі камінці. Море шипіло й пінилося поблизу, як олія на пательні. Я хотіла їсти. Уперше.
— Пахлава медова! Горішки! Гарячі домашні манти! — почулося здалеку.
Я розплющила очі. Берегом ішла смаглява жінка з плетеним кошиком. Я ще ніколи й нічого не купувала на вулиці, це вважалося негарним тоном. Я махнула рукою й засоромилася цього жесту: вульгарно закликати літню жінку таким чином. Але вона швидко й охоче підійшла до мене, поставила перед самим носом кошика і відкинула білосніжний рушник. У мене перехопило віддих. Охайними купками тут було складено справжнє багатство: рум'яні, лискучі від меду та посилані цукровою пудрою солодощі у формі ромба. Надзвичайно смачні та дешеві! Потім я знову купалася і море вдячно злизувало солодку патоку з моїх долонь.
На пляжі я лежала довго. Так довго, що не помітила, як на набережній засвітилися ліхтарі. Бузкові сутінки насунулися з-за гір, сонце швидко пірнуло за горизонт, і на містечко попливли потоки неймовірних пахощів, які вдень були зовсім не відчутні. Аромат нічних фіалок змішувався з іншим — соковитим запахом, який ішов від мангалів та величезних казанів із пловом. Плов і шашлики продавали прямо на вулиці. Я купила порцію плову і з'їла її, сидячи на камінній огорожі парапету, спостерігаючи за людьми. А ще за художниками, які розставляли свої мольберти та етюдники. Я вирішила, що завтра куплю фарби та папір…
Розпочиналася весела південна ніч, життя на набережній вирувало. Все гучніше лунала музика з ресторанів, а натовп відпочивальників збільшувався і коливався переді мною суцільною різнобарвною масою. Треба було збиратися. Я помітила, що деякі художники, закінчивши роботу, збиралися на пляжі під скелею та смажили на вогнищі мідій, відкорковували пляшки з вином і пивом і, здається, влаштовувалися тут на ночівлю.
Свій новий дім відшукала після довгого блукання вулицями, а коли, нарешті, відчинила хвіртку, то побачила, що й тут вирує життя. Родина з чотирьох осіб окупувала столик та з апетитом поглинала купу вуджених бичків, молода парочка усамітнилася в гамаку під розлогою акацією, чоловіки на чолі з господарем влаштувалися перед літньою кухнею на табуретах і азартно «забивали козла». Марія Григорівна, мов цариця, сиділа біля порога у великому плетеному фотелі. Подвір'я, будинок, сад і сама огрядна господиня — усе це зовсім не було схоже на інше подвір'я та іншу бабусю там, у горах…
Я привіталася, але мені ніхто не відповів. Я швидко попрямувала до свого сарайчика та із задоволенням вляглася на ліжко, механічно помацала під ковдрою, перевіряючи гроші. їх не було. Я перетрусила всю білизну. Марно.
Те, що грошей не було, мене не засмутило. Це свідчило лише про те, що завтра настане новий день, у якому будуть інші клопоти. Але я до цього звикла.
…Я зовсім не пам'ятаю своїх тодішніх емоцій. Можливо, їх зовсім не було? Я вже казала, що могла спокійно взяти до рук мишу й не зарепетувала б від доторку гадюки…
Епілог
Вельмишановний містере Северин!
Гадаю, що найближчим часом Енжі не матиме змоги продовжити цей лист. Тому я вирішив закінчити його. Як то кажуть у вас, аби поставити крапку над «і». Відверто кажучи, я призмушую себе писати. Найпростіше — «вбити» текст. Але тоді я б почувався винуватим перед Енжі. Та й прочитавши все, що вона написала (прочитавши не навмисно, а за збігом обставин), я не зміг знищити її слова. Адже вона сподівалася, що ви їх прочитаєте… Крім того, вважаю за потрібне дещо прояснити. І сподіваюсь, що після цього ви більше не потурбуєте нас.