Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
Але це знов тільки його жарт - контраст: він одламує половинку пирога й закушує.
Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх. Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.
– Ми не п’ємо горілки, - каже одна сміливіша й жвава панна, засоромившись і спустивши очі додолу.
Отець Костецький кидає на панну жарт - гальку з м’якушки.
– Еге пак! не п’ємо. При людях - не п’ємо, а якби за дверима у куточку - то й стук по одній, а може й по другій, - каже отець диякон.
Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець диякон.
Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась капітанша, стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.
– Еге, мамо! А ви ще й досі їсте? “Ком-ком - було б двом, а ви й самі спожили!” - каже він до капітанші, котра насилу доїдає свій шматок печені.
– Та в мене зубів у роті обмаль! Нема чим гаразд їсти, - обзивається капітанша й сміється, бо добре знає вдачу сусіда.
– А що ж то було б, якби в вас, мамо, були всі зуби цілі? Ого-го!
– тягне далі жарт отець Костецький.
Запас його жартів невичерпний. Він розсіває їх на всі боки впротязі всього обіду, одповідаючи на ‘всякі питання, вмикаючись у розмову гостей. Щохвилини тільки й чути за столом регіт. А тим часом сам о. Костецький ані осміхнеться! Сміх, регіт були неначе зовсім йому невідомі, бо він сміявся не ротом, а словами, котрі сипались з рота, замість реготу. Здається, вередлива натура сама вчинила з ним жарт, однявши од його саму здатність до реготу та сміху. Сміх його перейшов на гумор, втілився в його влучному сатиричному слові, захолов на кінчику його язика й не дійшов до органа, виявляючого примітне для людського ока й вуха сміх та регіт. В його спокійних очах навіть не грала ні одна іскорка затаєного в душі сміху, бо ніхто й не чув, щоб він будлі-коли голосно сміявся або ще й реготавсь. На обличчі о. Костецький завсігди й незмінне був ніби поважний та спокійний. Жарти його немногословні, а уривчасті, часто лаконічні, але гострі і влучні по короткості й згорнутості. Часом скаже він слово або фразу - і неначе молотком приб’є, мов коваль стукне по ковалді молотком: стук раз, два!
– та й готово, тільки іскри бризнуть на всі боки на людей.
От вже пообідали. Всі встають з-за столів і хрестяться до образів. Отець Костецький хреститься й дякує хазяїнові й хазяйці. При тому вія кидає бомбу-жарт - самокритику й на самого себе: “Спасибі господеві милосердному, що ми, дармоїди, обпили та об’їли вас, господарю. Дай боже і на будущий рік цього ж таки діждати. А ви, хлопці-молодці, кажіть: “Дай боже!” -Обертається отець Костецький до паничів з закінчувальними словами берези, що обертається до колядників тоді, як вони скінчать усю колядку.
Паничі підхоплюють той кінець, мов справдешні колядники, і кричать: “Дай, боже!” Жарти о. Костецького неначе наелектризували й їх і поохотили до жартів: ти, мов, жартуєш, а ми й собі!
Один бадьористий, сміливий панич вихвачується:
– Зате ж, отче дияконе, і ми колись приїдемо до вас та й вас обіп’ємо та об’їмо.
– Еге… тільки в мене, на превеликий жаль, дочки нема… - кидає отець Костецький кулю-жарт на сміливого панича.
– Хіба присватуйтесь до моєї тещі… тоді стане шкурка за вичинку, ще й з процентами.
Паничі регочуться, але вони понурились - їм трохи ніяково; кожний це почуває в душі, але… наче сам з себе сміється. Користуючись правом молодих женихів, вони часто люблять зловживати, експлуатуючи гостолюбство селюків-батьків, котрі мають дорослих дочок. Жарти отця Костецького протягуються безперестану й після обіду. Він сипле їх, неначе пашню з мішка сіє сівач на ріллі, мішок за мішком.
Гості купляться, скупчуються кругом його, як бджоли кругом матки, щоб слухати його веселі, хоч часом і ущипливі жарти. Надвечір отець Костецький збирається додому. Він розпрощується з усіма, і його проводить многолічний кортеж на ґанок і до воза.
Ввесь вік не вичерпувались жарти цього типічного гумориста. Огонь вигадливого та бистроумного гумору не згасав у йому до самої смерті. Давно це діялось; як кажуть в приказці: “Ще тоді, як баба дівкою була”. Я пригадую тільки декотрі летючі жарти отця Костецького. Багацько їх потонуло в тумані давньої минувшості.
Кажуть, як отець Костецький важко занедужав і став почувати, що смерть стоїть за плечима, то й у той важкий момент викинув жарт. Жінка хотіла запросить до недужого доктора.
– Нічого вже мені й доктори не поможуть, - сказав перед смертю отець Костецький.
– Мабуть, мені вже час на лоно Авраамове кози пасти.
В моїй пам’яті виникає неначе в ясному сяєві образ ще одного типічного штукаря на словах, образ найсимпатичніший. То був Василій Єл. В молодих літах він служив урядовцем, вже й не пам’ятаю, чи в Каневі, чи в Києві. Це був тип штукаря веселого та реготуна. Неначе живий стоїть він і теперечки перед моїми очима; і тепер неначе бачу його круглувате повне лице, його ясно-сині, як бірюза, очі, рожеві повні звивчасті й виразні уста, з-під котрих блищать густі рівні, неначе підрізані, білі зуби; і тепер неначе бачу його круглу чималу голову, обсипану русявими каштановими кучерями, його невисоку постать, трохи повну, ніби налиту. Василь Єл. один з тих типічних людей, котрих ніколи не забудеш. Багацько майне людей перед очима в житті, але багацько їх майне так, як ті хмарки на синьому небі пройдуть, майнуть, і не згадаєш їх образу, і навіки зникнуть їх обличчя з твоєї пам’яті. Але часом набіжить на синє небо одна хмарка, вхопить на себе промінь сходячого сонця, прикраситься, вбереться в розкішні кольори, в золото, в пурпур, в веселі рожеві фарби. Побачиш те диво, і на довгий час воно западе в пам’ять. Бувають і між людьми такі особи, що ні плинучий час, ні негода життя не видеруть з пам’яті їх образу. Пригадаєш одно його ймення, і той чоловік устає перед тобою, хоч говори з ним, мов з живим.
Василь Єл. неначе був созданий з веселості та сміху. Чи бачиш було його в гостях, чи в його вдома, тільки було й чуєш його сміх вперемішку з розмовою. Як він було сміється, то закидає голову трохи назад; ясно-сині очі аж сяють радісним блиском; білі зуби блищать, мов два рядки перлів. Слова ллються вперемішку з сміхом. Його груди, його плечі дрижать; золоті кучері дрижать; здається, дрижить кожний мускул його свіжого, неначе бризкаючого здоров’ям лиця; дрижить кожна жилка, кожний нерв його нервового веселого організму. Сміх його нервовий, заразливий. Він вас замечує, електризує. Як було слухаєш його смішну розмову, веселі оповідання й анекдоти, то ніякою силою не можна було вдержатись од сміху. Здається, і мертвий засміявся б од його сміху, як кажуть в приказці. Його жарт здебільшого легкий, не глибокий, не гегелівський, не вщипливий, нікого не зобижаючий.
Він нікого просто в вічі не зачіпав своїми жартами. Гіркість та полинь не були властиві його добрій вдачі, не гармонізували з його веселим сміхом. Він рідко колов будлі-кого з знайомих сатиричним жалом навіть позаочі, але все-таки вмів обсміяти когось, та ще й добре обсміять.
Він був великий майстер все показати в смішному образі, у всьому знайти щось смішне, повернути чоловіка не показним, а смішним боком, влучно прикмітить той непоказний бік, а ще влучніше обмалювать, передати на словах усе в смішному комічному тояі. Розказуючи про свою розмову, про стрічу з селянами, євреями, панами й усякими панками, з батюшками та дяками, розповідаючи про яку-небудь притичину або оказію з собою або з ким іншим, він все показував і передавав в смішному образі, в комічній формі, хоч і не карикатурно. Карикатура була зовсім чужа для його граціозного гумору, для його делікатного сміху, що бризкали, мов фонтан.