Українські народні казки
Шрифт:
Коли це враз приїжджає найменший брат. Як вихор між людьми промчав — та вгору. Скочив, до королівни доскочив, перстень з руки зняв та й назад. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Всі питаються, і ніхто не знає. А він не спинився та й зник з очей.
Поїхав найменший брат на своє поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Перстень одяг на палець і ганчіркою зав’язав, щоб не було видко. Приходить додому, а там брати вихваляються:
— Таки доскочив! От так лицар!
— Може, то я? — каже найменший.
Брати
— Чи не загубив ти й останнього розуму?
От другого дня наказ від короля, щоб зібралися до нього всі — і старі й малі. Брати і говорять один до одного:
— Як нам везти дурня? Сором! Та нічого не вдієш… Звелено!
От так зібрались усі в дворі королівському, а там столи понакривані й їжі багато-багато. Король почав пригощати людей медом, а наостанку частувала всіх королівна. Частувала, частувала, підійшла й до найменшого брата. Той бере все лівою рукою. Вона питає:
— А правою чому ж не береш?
— Та збив палець.
— Ану, покажи?
Він як розв’язав палець — так той перстень і засяяв! Королівна руками сплеснула:
— Це ж, — каже, — він!
Привели хлопця до короля… Ну, тут уже королеві нічого робити, треба за нього дочку віддавати.
Звінчали їх та такий банкет учинили! А старші брати сидять на тому банкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко.
ТРИ БРАТИ І КИЦЬКА
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
— Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кіточко? — спитав. — їсти захотіла?
— Няв-няв-няв…
— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.
Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:
— Куди йдеш, легіню?
Парубок здивувався:
— Де це ти навчилася по-нашому?
— Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?
— Іду служби шукати.
— Служи у мене.
Іванко знову витріщився:
— Яка в тебе робота?
— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
— Послужи мені хоч трошки, Йванку, — умовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
— Коли так файно просиш, то най буде.
Кицька повела йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці' розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:
— А я теж голодна.
— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:
— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.
— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.
— Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.
— Добре, кицько, не скажу.
Іванко вернувся додому.
Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.
Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій.
У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:
— Няв-няв-няв…
— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці.— Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не Шкода паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:
— Куди йдеш, легіню?
— Йду у світ шукати служби.
— Ти наймися в мене.
— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.
— Будеш мишей ловити.
— Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.
— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.
— Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.
Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
— Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка.
— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
— Із чистого, Штефанку.
— Ти, відай, дуже дорога.