Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах

Ткаченко Анатолий Федорович

вдовзі звернув увагу Дягілєв, і у квітні 1923 року Ли-

фар уперше виступив у кордебалеті в сценах із балету

«Спляча красуня».

Від постійного недосипання та напруженої пра-

ці Лифар став втрачати сили, у нього часто паморо-

чилася голова, пливли кола перед очима, але він про-

довжував вперто працювати та вчитися. Оволодіння

технікою танцю принесло йому не тільки велику ра-

дість, але й велику гіркоту від недоброзичливого та за-

здрісного

ставлення трупи до його успіхів. 30 листопа-

да 1923 року він записав у щоденнику: «Чим краще я

танцюю, чим більше я вчуся та працюю, чим більших

досягаю успіхів, тим гірше починають ставитися до

мене. Тяжко на душі. А може зовсім кинути балет?»

Але ніякі життєві неприємності та тимчасова незадо-

воленість життям не зламали бажання стати великим,

справжнім танцюристом. І в цьому прагненні його мо-

рально підтримував Дягілєв, похвали якого ще більше

спонукали Лифаря прагнути до досконалості.

У червні 1924 року Дягілєв послав його вчитися до

італійського балетмейстера і видатного педагога кла-

сичного танцю Енріко Чекетті (1850-1928). У Чекетті

Лифар працював по три години щодня. Це були дуже

важкі уроки, і він спочатку падав від утоми. Лифар

470

став улюбленим учнем славетного професора, і через

два роки старий вчитель віддав йому в Мілані разом

з атестатом свої багаторічні записи та збірник музич-

них уривків, котрі вважав кращими для танцюваль-

них вправ.

Дягілєв спонукав Лифаря постійно займатися ху-

дожньою самоосвітою, і він не гаяв марно часу — відві-

дував музеї та картинні галереї Франції, Італії, Німеч-

чини, вивчав творчість великих художників, прочитав

багато книг із тогочасної російської літератури, ходив

на концерти.

У 1924 році Лифар став солістом «Російського ба-

лету» Дягілєва і зробив перші хореографічні спроби.

З 1925 року до нього перейшов увесь класичний репер-

туар. У 1926 році він став робити дванадцять піруетів і

по три тури в повітрі, його партнерами стали славнозвіс-

ні балерини Т.П. Карсавіна (1885-1978) і О.О. Спесівцева

(1895-1991). І.Ф. Стравінський (1882-1971) написав для

Лифаря балет із грецької міфології «Аполлон Мусагет».

Балет був поставлений у 1928 році, головну роль з вели-

чезним успіхом виконав Лифар. Після прем'єри Стра-

вінський подарував Лифарю клавір балету з написом:

«Чудовому Аполлону Серьожі Лифарю з любов'ю від

автора», а Дягілєв підніс йому Золоту ліру. У 1929 році

Лифар став хореографом. Перші його постановки бале-

тів

«Renard» Стравінського та «Блудний син» С.С. Про-

коф'єва (1891-1953) тріумфально пройшли в Парижі.

1929 року у Венеції помер наставник і друг Лифа-

ря Сергій Павлович Дягілєв. Його велика колекція ра-

ритетних книг, документів, картин та інших художніх

цінностей перейшла до Лифаря.

471

З кінця 1929 року Лифар став провідним танцівни-

ком, а потім у 1930-1944 роках — головним балетмейсте-

ром паризької «Ґранд-Опера»248, заснованій 1669 року.

Лифаря стали звати по-французьки — Сержем. Під час

Другої світової війни, коли Париж був захоплений гіт-

лерівцями, німецька окупаційна влада намагалася за-

лучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від

цього і залишився вірним Франції, яка стала йому дру-

гою батьківщиною. Він рішуче відмовив Ґеббельсу в пе-

редачі із зібрання «Ґранд-Опера» портрета знаменито-

го німецького композитора Р.Ваґнера (1813-1883) пензля

французького живописця О.Ренуара (1841-1919), який

мали намір подарувати Гітлеру, заявивши, що картина

належить Франції і видачі не підлягає. У книжці «Моя

зарубіжна Пушкініана» він писав: «У роки Другої світо-

вої війни моя громадська діяльність головним чином була

спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимча-

совими окупантами Франції, паризької Опери — фран-

цузького національного надбання, музею та бібліотеки

шведського магната Rolf de Mare, Російської консервато-

рії імені Рахманінова, російських балетних шкіл і, нареш-

ті, моєї особистої російської бібліотеки і колекцій». Однак

пішли чутки, що Лифар співпрацював із німцями та при-

ймав у «Ґранд-Опера» Гітлера. На підставі цих чуток він

був засуджений французьким Рухом Опору до смертної

кари і змушений був у 1944 році переїхати до Монако, де

до 1947 року керував балетною трупою «Нуво балле де

Монте-Карло» («Новий балет Монте-Карло»). Невдовзі

після закінчення війни Національний французький ко-

мітет з питань чистки спростував звинувачення Лифа-

ря, які не були підтверджені при розслідуванні.

472

У 1947 році Лифар повернувся до Франції, заснував

у Парижі Інститут хореографії і став (до 1959 року)

головним балетмейстером «Ґранд-Опера», одночасно

(до 1956 року) лишаючись її солістом. У 1955 році для

нього в Сорбонні була створена кафедра хореографії,

на якій він вів курс історії та теорії танцю.