Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

Об отношениях с родителями: "Мушу признатись, що я ще більше "с детства не привыкла" вдаватись до них просто, бо, треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію говорити з ними, але писати на певні теми зовсім їм не вмію, бо ніколи не певна, в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно". Или: "Нервова обстановка нашої сім’ї мені тепер, більш ніж коли, не доречі, у мене й так душа не на місці… "Режим" нашого дому тільки загострює мою і без того досить гостру істерію".

Об отношениях с младшими сестрами и братом: "Ти, може, й права, що ми по части підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими і що треба постаратись ту традицію зруйнувати. Тільки ж у нас то ніколи не виходило навмисне, ніколи не походило збайдужості, а скоріше знадміру осторожності (принаймні у мене)…" Младшие сестры также находились под жестким "прессингом"

любви: "Мама й Оксана сидять в Зеленому Гаю… Якби вони там не шарпали одна одну, та се вже…"; "Мені шкода Оксаночку, що вона якось так ни діє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановка може ще більше заставить її заховатись в собі і нагороїжитись проти всіх… Є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема. До того ж Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ненатурально пригнічений настрій… Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили "с детства"!.. Треба думати, що інакше не могли… У всякім разі, се трагедія, про яку вже краще не говорити, бо в тім ми не поможем. Певне, тому, хто "с детства привык", таки трудно зрозуміти так хутко тих, що "с детства не привыкли". Вони думають, що та "непривычка" не мучить нас, і в тому вони фатально помиляються".

Истерия была у матери. Истерия была у дочерей. Как писала Забужко, "від "істерії" лікували й Лесю Українку, і її сестру Оксану" (10, 68). В хронике жизни Украинки то и дело: "папа подає звістку про велике загострення істерії в Оксани"; "батько писав сестрі Ользі, що сестра Оксана хвора нервово — гістерія…"; "Оксана захорувала на нерви (істеричні напади, безсоння і ін.)"; "Ольга пише, що сестрі Оксані дуже зле з нервами…" (30, 625–634). Оксана и ее мать довели друг друга до белого каления и дочь уехала из Киева в деревню. Украинка писала сестре Ольге из Сан-Ремо: "Оксана думає, чи не серджусь я, просить забути "те все, що було літом", і вірити, що вона всіх нас любить. Натурально, я їй зараз написала, що і не сердилась, і не серджусь, а тільки рада за неї і за всіх і т.і. Кличу її до себе в гості. Вона може й приїде… Тільки все ж має ще бути "обсуждение вопроса", той фатальний період для нервів всеї нашої родини, що конче мусить отруїти кожному з нас його найщиріші бажання і радість від сповнення їх. Наскільки я хотіла, щоб Оксана їхала в Запруддя, настільки я тепер не рада, що вона їде на свята в Київ. Я писала і папі свою думку, і самій Оксані, і мамі, та, певне, то так само не матиме впливу, як і твої листи до їх. Оксана згадує в листі до мене, що ти противишся сій її подорожі до Києва, але що вона "не може не їхати" (коротко і ясно!), що хотіла, правда, остатись на перші дні свят в Запрудді ради ялинки для запрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) "обидилась" за такий замір, отже "не варт сваритись із-за пустяків", і Оксана вже поїде празникувати в Київ. "Історія нас учить, що вона нічого не учить!" Знов ті самі "обиди", замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі "обсуждения" з вимотуванням жил обоюдним, і всякі інші контрданси, а нерви, тільки що сяк-так наладжені — кріпись! І тут же мама пише мені, що хоч вона несказанно рада за поправку Оксани (вона не може не признати, що Оксана в Запрудді поправилась до непізнання!), але що вона "Хома невірний" і боїться за тривкість поправки. Раніш мама писала, що в Київ Оксану "тягти" не буде, тепер пише, що Оксана туди "сама хоче", але про свою "обиду" примовчала. О свята істерія! І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається. І чуєш своє безсилля що-небудь в сьому помогти. Ну, що, справді, ми з тобою можемо з далекого краю помогти, коли і зблизька приходилось мало не кров’ю своєю здобувати найпростіші речі для тії ж Оксани, коли і зблизька нам казали: "Не мішайтесь!.." Властиве, що про се й говорити, коли все одно не поможеться, та так уже на серці накипіло, що невидержка!"

И вот Оксана в Киеве: "У мами вже нова забота: Оксана "занадто жизнерадостна, а се теж непевно", — от тут і вгоди! Звичайно, в Києві всяка "правильность режима" пішла до диявола, і з того, натурально, виходить винна тільки сама Оксана… Історія навчає, що вона нічого ненавчає. Ет!" Оксана с тетей собирается в Италию: "Мама, видимо, боялась перспективи Оксаниного нарікання, дорікання і всякої нервозності вразі, якби Оксана лишилась на сю зиму дома, тим більше, що Оксана менше всіх нас ладить з мамою, і, певне, справді у них були б самі прикрі відносини, а все те либонь окошалось би головно на папі, тож, я думаю, і для нього вийде краще те, що Оксана не піддалась на його вмовляння зостатись".

У сестры Ольги — свои проблемы с родителями. Украинка обещает ей свою поддержку: "Пам’ятай, що ніколи в нашій родині не будуть проти тебе всі, що завжди таки буде хтось такий, хто буде готовий тобі хоч "руку подать в минуту жизни трудную", коли вже не тямить нічого ліпшого". Сама она становилась объектом материнской ревности по разным поводам, в частности — в связи с появлением ее будущего мужа Климентия Квитки. Это замужество мать в письме к дочери называла "нещастям". "Мама писала мені пару разів (взагалі мені рідко пишуть з дому, а перший місяць і зовсім не озивались) листи з добрим настроєм і врівноважені, одно було мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в остатні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності,

одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т. п. "симптоми", либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревності, чи що воно таке, з боку мами. І властиве ж Кльоня якєсть нічим не завинив против мами, навпаки, спочатку він навідь дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без найменшої прикрості".

Последний "комплимент" маме — в письме 1912 года по поводу младшего брата: "Боюся, що Микось повторить історію життя папи або, ще гірше, дяді Гриші. Не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжям доля так необижає, як їх". Ее отца, очевидно, судьба обидела "подружжям". Редкая дочь считает, что ее отца судьба обидела с ее матерью.

* * *

Обидела она и брата Николая. "У студентські роки Микола Косач цікавився соціалістичною літературою. Був членом РСДРП" (11, 263). Украинка писала сестре о младшем брате: "Славная Микуня!.. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного для думання часу, через те він не раз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з ним одним так діється". Это точно. А больше всех от этой болезни страдают разнообразные "пламенные революционеры".

Его товарищ вспоминал: "Микола був соціал-демократ. Брав участь у революції 1905 року, за що був заарештований, але незабаром виправданий через своє дворянське походження. Микола був слабого характеру, і тому на нього мали великий вплив сторонні люди…" Иногда его увлечения вызывали неудовольствие Украинки. Об одном из таких эпизодов пишет Забужко. "Коли Леся Українка з істим патриціанським невдоволенням коментує "гендлярське" захоплення брата-гімназіста грою в "лотереї": "Микось міг би розуміти, що подібний trafi que зовсім не в традиціях нашої сімї", — це промовляє та сама родова погорда аристократки до "духу капіталізму", до всякого "торжища" (10, 327).

Не понимал брат Николай и того "трафика", который был в традициях этой семьи. Осенью 1905 года сестра Оксана писала сестре Ольге, как в косачевском киевском доме среди молодежи "часто ведуться диспути "о затемненії класового самосознанія націоналізмом", як виражається Микось" (10, 552). "Микось по цілим дням бігає "по партійним ділам". На питання, чи йдуть заняття в інституті, звичайно одповідає: "Да, здається, читаються лекції, но я, ізвінітє, туда не хожу". В лабораторію часом заходить, щоб "свиснути" яку-небудь банку, пробірку і т. і., і все це дуже конспіративно під пальто носить "в воєнную організацію". Кождий день являється Зоря note 14 і часто ведуться диспути на тему о "затемненії класового самосознанія націоналізмом", як виражається Микось. Сьогодні десь читає реферат "один большевик" і Микось предлагав мені піти туди, причому добавляв, що хоч "постороннії люди" не допускаються, но єслі він скаже, що я "склонная к соціал-демократії", то мене пропустять" (21, 260).

Note14

Світозар Драгоманов

Его жена вспоминала: "Мій чоловік був членом РСДРП, мав партійний псевдонім "Яким", брав живу участь в тодішньому політичному і громадському житті, через те у нас, і в Києві, і в Колодяжному, бували часті обшуки царської охранки" (11, 309). В конце концов, жена от него убежала. Имущество он раздал крестьянам. Умер в одиночестве и нищете (Колодяжное в 1937 г. находилось на территории Польши).

И эти несчастные люди, каждый из которых носил внутри целый букет внутренних конфликтов, хотели осчастливить человечество. "Врач! Исцели самого себя".

5.8. Украинка против Пчилки

Против матери Украинка выступала не только во внутрисемейных отношениях, но и в мировоззренческих вопросах. Например — в религиозном.

Не было у Пчилки веры в Бога. В 1885 г. она писала своей матери с курорта Друскеник: "Тут жодної знайомої душі: всі прибули то з Варшави, то з Петербурга — поляки, росіяни та жидова… Заздрю тим, хто вірить в чудо, на зразок того, як сталося з Капністовою. Та раз уже втрачена віра в нього, то не можна примусити себе жити такою вірою. Між іншим, тоді говорили в Гадячі, що Капністова жіночка і не думала "исцеляться", а чутка була пущена ради великої грошової наживи за ра-хунок богомольців. Та бог з ними, що мені до них і що мені від них!". Чудо требует молитвенного обращения к Богу. Однако веры не было. Вместо этого было сильно выраженное желание соблюдать народные традиции, обряды и энергично насаждать их вокруг себя: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського" (Ольга Косач). Сестра Исидора вспоминала: "У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкуванням Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї…" (11, 187).