Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

"Скажемо кілька слів про знищення "межі осідлості", тієї відомої "черты оседлости" жидівської. З українського погляду було б добре, коли б жидам дозволено було жити по всьому царству, бо тоді на Україні зосталося б їх менше… Але не можна бути певним, що до нас не натиснуться жиди з інших царств… Боронитися від переселення до нас чужих жидів ми не можемо, з різних причин… Згадавши все вище написане, ми приходимо до думки, що на Україні ще не пора побільшувати права жидів, бо це було б кривдою нашому народові, далеко менш озброєному в життєвій боротьбі… Майже по всіх царствах Європи жиди мають тепер однакові права. Наш уряд теж не завжди буде обмежувати права жидів і тим обороняти від них наш народ… Одна порада в цьому прикрому становищі — це переселення…" (12, 277). Т. о., автор солидарен с царским правительством, защищающим украинский народ.

Естественно, по поводу этой статьи (по словам Пчилки) сначала "встає гомін", а затем "зчинився вже справжній гвалт". Она берет своего сотрудника под защиту: "Росправа добродія Немоловського висловлює вже

просто погляд наш на життя сього племені в нашому краю. Головна думка тієї росправи така, що жиди не тільки не корисні, а навіть дуже шкодливі для нас, і що нам треба боротися з ними — тими самими способами, через які вони беруть гору над нами… Я від свого автора не відцураюсь…. Звичайно, стаття виходить з відома редакції і вміщено її зовсім свідомо… Я від уміщеної мною росправи не відрікаюсь. Навпаки, справу шкодливості жидів для нас, українців, хочу освітити ще з того боку, з якого не торкався її мій спвробітник… Автор бере нашу справу з жидами виключно з економічного боку. Справедливо бачить він тут перевагу "спритніших" жидів над нашою темнішою людністю, бачить користь від того для них і шкоду для нас. Але ще того зла не досить. Є ще один обсяг, де нам треба дуже уважно розглянутись і застерігатись: жиди шкодять нашим завданням національним. Між тими жидами, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, — не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації… Отож. Опріч всіх лав, що стоять супроти наших українських національних змагань, матимем — або вже й маємо — ще й лави поступового жидівства, бо воно плювать хоче на нашу мову, сидячи, мовляв, не на українському грунті, а в "Российской империи"… Отакий ще один бік нашої справи з жидами. Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національному полі. Боротьба неминуча й тут! Звичайно, боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба… Що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканих в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і "Рідний край", але "помалкивают", під страхом того, щоб їїх не розжалувано з "поступовців". Годі вже сього!

В українській пресі прикра розмова з приводу жидів постає не вперше: на зорі нашої журналістики, як почала виходити "Основа", наші письменники вже наткнулися на жидівську справу — і на жидівський протест. Образившись на назву "жиди", "євреї" зняли суперечку, тую полеміку, з діячами "Основи" — і теж зводили річ на "Російську імперію" та на український "сепаратизм". Видно, 47 літ нічого не змінили. Так! Становище жидів поміж нами не змінилось: чи то "жиди", чи "євреї" — всі вони (і стяжателі, і поступовці) таким самим колючим "инородным телом" сидять у нас в печінках, як і сиділи: хіба те тільки змінилось, що за півстоліття ще виразніше об’явилося те, що почували душею наші націоналісти-народники" (12, 51).

Высказывая такие идеи, Пчилка сразу же столкнулась с цензурой. Причем, не с царской, а с настоящей: "Єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна, вона разом і каральна. Се та цензура, що глядить інтереси жидівства. Обсяг тієї цензури — широченний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)… І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я "поступового письменника", а ще разом з тим і заробіток? Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів… Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна: сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницькому гурті жиди мають цілу армію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямо-таки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!" (12, 63).

Очевидно, Украинка также относилась к тем писателям, кто "мовчить або говорить тільки прихильно до жидів". Поэтому Пчилка продолжала сражаться с врагами украинского народа в одиночестве. Между прочим, поймала на вранье еврейского историка Галанта, который отрицал тот факт, что евреи арендовали церкви на Украине; при этом искажал публикуемые им документы. Если в договоре было написано, что польский пан отдал в аренду имение с церквями "жиду Песахові і пану Миклашевському", то историк публиковал "попу Миклашевському". Киевский журналист А. Саликовский, защищая "историка", хулил уже православных священников. А "пан Галант сидить нишком і мовчки слухає, як через те одно слівце в його розвідці (попу, замість пану) ставлять "к позорному столбу истории" наше духовенство". Так Пчилка вступалась за православное духовенство: "Я не знаю, як назвати вчинок п. Ал. С-кого, що, не

давши собі труду заглянути в самий документ, він поважився кинути ганьбу цілому станові людей, духовенству! Ось як чинять жидівські історики й жидівські оборонці" (12, 117). Но разве только они? Для некоторых украинцев (М. Драгоманов) и украинок (Л. Украинка) это сословие было опорой самодержавия и называлось "темна сила". Неужели в духовенстве может быть что-то хорошее? Если может, то оно там было и раньше. Но революционная интеллигенция (в том числе украинская) этого не признавала никогда.

Осенью 1927 г. академик Ефремов записал в дневнике: "Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Галант, питає, що новенького. Дають йому папірець. Подивився, поцмакав. "Ну, а Грушевский же где?" — питає. — "Нема Грушевського". — "Пускай винит себя, что не родился евреем!", — завважив Галант, сам єврей 96 проби" (12, 33).

Иногда против Пчилки использовали аргументы из писаний ее брата М. Драгоманова. Она защищалась так: "Люди забувають, що навіть у Святому Письмі оборонці самих супротивних думок знаходять (висмикуючи те, що їм хочеться, й минаючи те, чого їм не хочеться) підпору кожен для своєї думки. Отак само виходить і тоді, коли люди, кажу, починають "битися Драгомановим" (12, 128). Она знала, о чем говорит. Именно так всю жизнь использовала Священное Писание в своих целях Украинка. Именно так поступали Шевченко, Франко, да и сама Пчилка.

Она продолжала сражаться в 1909 году: "Жиди, яко "чужородне тіло", сидять болячкою серед нашого племені, жидівство стає проти нас — у лаву з тими, що мають нас привести до втрати нашої національності, жидівство "проти нас, бо не з нами!" (12, 135). И в 1911 году: "Як казали, так кажемо й знов: жидівство є велике зло для нашого краю, для нашого племені — особливо; жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас" (12, 151). "Що ж до висловлення думок про жидівську справу, то тут панує просто якийсь жах! Бо коли б хто сказав хоч тільки те, що він не дуже великий прихильник жидівства, то зараз би його назвали "людожерцем", "чорносотенцем" і т. д. А хіба ж не страшно придбати собі теє тавро?! Страшно, справді єсть чого боятися, бо коли ви скажете ту "єресь", то се вам і в житті, у всій вашій практичній письменницькій кар’єрі, відгукнеться… Російсько-жидівська печать, а за нею й наші публіцисти, одлучать вас від церкви поступовців і тоді — нікуди ні з чим своїм не потикайся! А як же тоді в світі жити такому "отверженному" письменникові?.. От сей жах опинитися в такому становищі, мабуть, замикає уста "більшості поступових людей" (12, 150).

"Ми в "Рідному Краю" казали й кажемо: що жиди серед нас — "інородне тіло", котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — "натурально" дбаючи про свою користь. Нас виключають з гурту "поступовців" усі "істинно прогресивні" російські журналісти, послугачі своїх панів-хлібодавців, жидівських видавництв, а за ними йдуть услід і "менші брати" російсько-жидівських журналістів, оті всі С. Єфремови, Владимири Дорошенки й інші, що теж докоряють "Рідному Краю" та його редакторці особисто за таку страшну для них річ, як "одкритий антисемітизм" — теє "предерзосне" "противленння жидівству" (12, 159).

В 1912 году вышла статья "Галицькі жиди й українські публіцисти": "…Чого вони стають ще й в оборону тих напасників, тих потайних ворогів нашого люду, що на кожнім ступні — і на широких міських стогнах, і по найглухіших селянських куточках — смокчуть, як ті п’явки, кривавицю наших людей, тиснуть їх, випирають з рідного поля, з рідних хат? Чому наші часописи не говорять так само, як про поляків, — про жидів? Адже се плем’я так проникливо-напасно й шкодливо всмокталося в ціле тіло Галичини, чинить таке зло в цілому краю, а нашому покволому людові особливо, — отже наші вартові повинні б, власне, "криком кричати" проти сих напасників, "шкодників"!.. Але вже, мабуть, не за горами той час, коли й "Дніпрові Хвилі", запорізький часопис, не тільки поляків картатиме, а скаже: "Як національна свідомість спалахне могучим полум’ям, народ порахує всі свої кривди! Уся одвічна староруська земля аж поза високі Карпати перейметься одним братерським духом і як паскудну нечисть струхне з себе і жидів, і євреїв. Так пам’ятайте ж це!" (12, 180).

В том же году — статья "Галичина переходить в жидівські руки": "Ні, нехай те, що ми говоримо, називають "чорносотенством", "людожерством", "зоологічним націоналізмом", а, бачивши такий лихий приклад (як в Галичині), навіть у конституційній державі, де здавалося б, легше вберегти люд від всякої кривди, — ми повинні сказати, що той день, коли жиди здобули б собі у нас рівні права, був би, звичайно, дуже добрий день для них, але був би нещасним, страшним днем для нашого люду, для всієї нашої країни! Через лихварські позички та при помочі всякої "геніальності" земля наша так би й шугнула в жидівські руки!.. Ми просто не розуміємо, як можуть наші публіцисти мовчати або кидати лише побіжне слівце — про таке страшне, корінне лихо! На наш погляд, жиди більше зла коять в Галичині нашим людям, ніж поляки" (12, 183).