Украинка против Украины
Шрифт:
Обычаи любили, а Христа — нет. Поэтому христианские таинства встречали бешеное сопротивление. Когда мать настаивала на венчании сестры Ольги, Украинка сочувственно писала последней: "Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конче мусить бути (коли се інакше вносить "трагедію" в родину!), то треба її принаймні зробити як найменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня…" Здесь — ироническое отношение к реакции матери, которая устраивает "трагедию" из отказа сестры венчаться. В 1902 г. ирония переходит в злость: "Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо,
"Мене страшно, до краю гризе і гнітить ваша "тактіка мовчання". Господи, що за фатум непорозуміння та нещирости вісить над нашою родиною! І звідки ся нещасна традиція? Хто їй дав початок?.. Ну, та що думати про те, може хоч тепер яким героїчним зусиллям можна буде поправити справу, внести нормальну ноту в сей ненормальний, натягнений стан речей… Тьотя Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання. Та вона часто всім говорить що-небудь про тебе, а тобі самій боїться сказать, так таки сама й каже: я її боюсь, бо вона мені щось різке скаже… Так нащо ж, нащо ж, кому вона потрібна? Покиньте її (оту взаємну "тактіку мовчання")! Ти молодша, здоровша духом, одважніша, менше покалічена життям, може тобі і легше буде взяти на себе ініціативу… Я не пекти тебе хочу, я б сама за тебе в огонь пішла. І тепер, коли хочеш, піду в "огонь", в перший огонь "обсужденій" наново того, що вже обсуждалося раз… Я не говорю до тебе згори вниз, не читаю нотації, бо я тямлю, що сама не стояла ніколи на висоті того ідеалу, на який тобі вказую, на який вказує сумління і логіка. Я дуже далека від того ідеалу, але я намагаюсь до нього, — як би не намагалась, не сиділа б я тут тепер, а знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе…"
Сочувствовала она и мужу сестры: "Мені жаль було за Лілю і досадно за Вас, що Ви попалися ні за що ні про що в те хронічне шарпання нервів, що зветься нашими родинними відносинами…" Брат Михаил, в свою очередь, сочувствовал родственницам: "Та ще моя сердечна рада: не заводься ти тепер з мамою у спори при обстоюванні своєї самостійності, бо нічого спорами не докажеш. Тілько сама накричишся та й мамі тяжко буде, а краще, як кажуть черніговці, "перемовчать", та зробити по-своєму, коли не можна інакше зробити.
У нас все-таки нерви молодші та еластичніші, у мами ж вони геть не можуть витримати того, що наші, і так швидко забутись вона не може якої-небудь фрази…" (21, 59).
А родители все продолжали устраивать "трагедии" и настаивать на венчании уже самой Украинки и ее мужа К. Квитки. В 1904 году она их успокаивает: "Я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жить невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я ні трохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснування відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, в ролі мадам такої-то я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості, — тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут, вибравши як найвигідніший момент…"
Но наивыгоднейший момент для "сеї прикрості" выпал еще не скоро. В начале 1905 года Украинка жаловалась мужу сестры Ольги:
"З осени у мене з мамою чимало було принципіяльних і непринціпіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю". Множественные тяжелые раны в конце концов сделали свое черное дело. В августе 1907 года атеистка "відбула сю "операцію": "Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні о першій годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: "Слава богу, це кінець", коли вже взагалі він мусив відбутися".
"Сей
Таким образом, многолетняя эпопея с "операцией" венчания закончилась. Но проблемы у бедных атеистов остались. Осталось христианство. Остались христианские праздники. И остались "вольнодумные" родители, которые продолжают их праздновать. А последовательная Украинка продолжает гнуть свою линию. На Рождество 1908 года она пишет матери: "…Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є — де?" Ей говорят: "Христос рождается!" А она: "Я не почуваю… де?" Ей скажут: "Христос Воскрес!" Она: "Де? Я не почуваю…" А то, чего "я не почуваю" — того не только нет, но и быть не может. А все, кто думает иначе — лицемеры и ханжи (вроде ее родителей?).
Смерть Украинки стала для матери аргументом в пользу атеизма. Вместо того, чтобы помолиться о душе усопшей рабы Божьей Ларисы, в письме к О. Кобылянской она ропщет на Бога: "Однак нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявлять собі се. Такий величний вогонь перестав горіть, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло сю прекрасну, так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться на світі?! І як можуть люди вірити в якийсь мудрий, вищий рід мислі, якоїсь всеорудної сили, бачивши такі явища? — кому, навіщо потрібна була дочасна згуба сієї прекрасної людини — і це серед таких мук?.." Божий промысел дал ее дочери 42 года. Будь на то воля матери — мучения ребенка могли бы закончиться уже на первом году жизни: "Я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". Когда дочери было 20 лет, мать писала: "Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Смерть в 20 лет — это не "дочасна згуба". Смерть ребенка на первом году жизни — тоже. "Дочасна згуба", оказывается, — это 42 года жизни. И эти люди еще пеняли на Бога. При том, что Бога они знать не хотели. Но если человек сознательно и настойчиво отворачивается от Источника Жизни Вечной, то как ему помочь? Он ведь свободен…
Дойдя до крайности в безбожии, Украинка доходила до крайности и в своей революционности.
Литературовед А. Каспрук писал: "О. Пчілка уявляє "переможця", того, хто принесе волю народові — "без крові і вогню", "без громів блискавиць", "без зброї і меча", а "з масличною віткою і корогвою науки і праці". У дочери идеал другой — кровавая социальная революция. Поэтому, начиная с юношеских стихов, "Леся Українка вживає метафори зброї на протязі всього свого творчого шляху поета-борця… В художньому зображенні боротьби панує така кольорова гама: більшість поезій насичені метафорами вогню: "сльози огнисті", "огнисте слово", "зірка палає", "промінь червоний", "пожежа горить", "туга палає огниста", "серце палять, мов жерущий промінь"…
Леся Українка вводить в свою лірику алегорії революції — вогонь, полум’я, червоний прапор, червона заграва, кров… Епітети — пекучий, палкий, гарячий і т. п., притаманні тогочасній нелегальній літературі, зокрема поезії… "Червоні співи", "червона кров", що "красила тверді мури", "гартовані ножі", "червоні корогви"… Леся Українка в своїх поезіях постійно зображує картини битв, бойовиськ, збройних сутичок".
Завершая свой анализ художественных особенностей гражданско-политической лирики Л. Украинки, Каспрук напоминает слова Ленина: "революция есть война", "на войне нужно действовать по-военному". Т. о., Украинка была настоящей большевичкой. У нее разговор с эксплуататорами короткий: