Укус огняного змія
Шрифт:
Проте анічогісінько, крім стриманої цікавості, не прозвучало в голосі мого гостя.
Уперше в житті я так чекала закінчення концерту. Мене не радували дзвінкі й безжурні сплески музики, мене не радувала ця невимовна атмосфера духовного єднання слухачів, коли люди, здавалося, дихають в унісон, а щойно співак зробить несподівану паузу, в спільному пориві готові підказати нібито призабуті слова. Мене не радувало те, що сьогодні знову посипав м’який сніжок, і так чарівно було йти заметеною, вже майже різдвяною, вулицею, у глибині душі очікуючи, що он у тій хаті зараз прогримить гуркіт у двері, і пан голова випне груди, коли
І все тому, що в перерві, коли Ростислав за неписаною театральною традицією завів мене у скромний буфет, де, попри спартанський вигляд підсохлих бутербродів і несвіжих тістечок, наливали прекрасне шампанське «брют», ми в буквальному сенсі слова зіштовхнулися ніс до носа з Іллею та його загадковою дружиною Іриною. При цьому Ірина подивилася на мене довгим поглядом, а коли я усміхнулась і безтурботно привіталася, вона, здоровкаючись, відвела великі, прикриті повіками очі і навіть одвернулася від мене, буцім не бажаючи вступати в розмову. Це настільки вразило мене, що я неждано розхвилювалася й образилась, сама не розуміючи чому, адже з Іриною мене зв’язувало хіба побіжне знайомство.
Натомість Ілля зрадів негаданій зустрічі. Твердо потис руку Ростиславові, потім — так само — мені, аж у мене кісточки побіліли, й урочисто взяв із нас слово, що ми не втечемо одразу після концерту й обов’язково дозволимо йому пригостити нас філіжанкою гарячого шоколаду або капучино в підвальній кав’ярні у дворі редакції газети, де він працює.
Коли ми з Ростиславом вийшли з гардеробу, Ілля з Іриною вже чекали на нас. На цей раз Ірина була привітнішою, проте неприязнь уже пробігла чорною кішкою поміж нами, і я відчувала, як важко нам буде в компанії одна одної вдавати привітність і безжурність. Ростислав допоміг мені вдягнути пухову куртку, й Ірина одним поглядом оцінила її як таку, що не варта уваги. Навряд чи варта була уваги і її власниця.
Ілля ж нічого не помічав. Він провів нас крізь завірюху у квадратний невеличкий двір, з усіх боків обмежений двоповерховими будинками. Численні двері по периметру двору надійно замкнені на ніч, і лишень дубова стулка, що вела до кав’ярні, гостинно прочинена. Ілля розчахнув двері навстіж і картинно розшаркався переді мною й Іриною, а коли Ростислав зробив рух і собі шмигнути всередину, буркітливо мовив: «Старших пропускати треба», — й першим ступив у півтемний коридор, і я зрозуміла, що це — теж якась їхня давня гра.
Ілля упевнено провів нас до столика на крихітному п’ятачку сходового майданчика, і я з подивом відзначила, що вся кав’ярня — то довгий коридор, який зненацька обривається нескінченними сходами кудись донизу, в підземелля, і на кожному сходовому майданчику тулиться по столику, розрахованому максимум на чотирьох, а краще — на двох гостей.
Ми втрьох замовили гарячого шоколаду — справжнього, який вариться з плитки шоколаду, молока й вершкового масла, і тільки Ірина, мов навмисне, забажала капучино. Заки принесли напої, я вже встигла дізнатися, що бородань Ілля — головний редактор місцевого «Вечірнього вісника»; пару років тому газета ледь животіла, чекаючи бюджетних вливань, як манни небесної, та якось редакція, зібравшись увечері напередодні свят попиячити, отак напідпитку, нібито жартома, вирішила змінити концепцію газети, щоб збільшити коло читачів. Звісна річ, газета мала «пожовтіти», що їй вдалося буквально за два тижні. Як не дивно, наклади не зросли. І тоді саме Ілля, який мав величезний архів з історії містечка, запропонував, що дописуватиме в газету таємничі історії, які сталися протягом двох віків
— Саме тому ти, — спитала я зацікавлено, — розповідав мені про таємні братства? Відчув себе в темі, як щука в ріці?
— Не тільки, — загиготів Ілля, й коротка борідка його настовбурчилася. Ірина невдоволено відвернулася. — Справа в тім, що Пилип Прокопович ставиться до таких речей вельми серйозно, а я, оскільки дійсно добряче покопирсався свого часу в цих нетрях, іноді, можна сказати, професійно підколюю його… Це, знаєш, буває кумедно.
— Просто, — долучився до розмови Ростислав, — Пилип справді часом справляє… е-е-е… дивне враження. Скажімо, він десь роздобув старовинний косинець і тепер усім розповідає, що той — символ Товариства Нептуна.
— Ага, вселенська змова, всесвітнє панування… Що це за товариство?
— Легенда гласить, — Ілля скорчив строгу пику, — що Петро Перший був наглядачем таємного братства, яке проводило засідання в Москві, в Сухаревій Башті. Головував Лефорт, а оратором був Феофан Прокопович…
— І Пилип Прокопович, — задумливо мовила я, — вважає себе нащадком славетного Феофана…
— Не нащадком, але далеким родичем! До речі, пам’ятаєш, я згадував В’ячеслава Прокоповича, урядовця часів УНР, теж нібито Вільного Каменяра? То ж я навмисно його поминав, бо Пилип і його вважає своїм дальнім родичем, а що той теж буцімто був братчик, Пилип невимовно пишається зв’язком…
— Але ж який зв’язок, — здивувалася я, — там Москва, Петро Перший — а тут УНР?
— Ти ж, певно, — запитально-ствердно сказав Ілля, — ніколи про таємні братства не читала?
Я похитала головою.
— У братчиків, — пояснив Ілля цілком серйозно — куди й поділося звичне блазнювання, — є переказ про наріжний камінь, який закладається на північному сході. Камінь — це, звісно, алегорія, ним може слугувати будь-який знак. Ну, наприклад, циркуль, який теж вважається символом Вільних Каменярів, адже його, як і косинець, перші братчики використовували у будівництві своїх архітектурних шедеврів… От Пилип Прокопович і вигадав, що буцімто з Москви, тобто з північного сходу, з Товариства Нептуна, походить наріжний камінь, що допоможе йому дізнатися страшну таємницю братства і відновити його владу — принаймні в Україні…
— І це косинець? — спитала я.
— Може бути… Але щось не чути, — реготнув Ілля, — щоб Пилип уже відкрив свою омріяну таємницю. Мабуть, таки не косинець…
Ірина, яка не втручалась у розмову, а потихеньку сьорбала собі капучино, раптом невдоволено озвалася:
— Як ви вже набридли з цими Вільними Каменярами! Мов теми іншої нема… Ходім уже додому, бо завтра на роботу рано вставати.
Опинившись удома, я довго думала про чудну компанію, з якою мені випало зазнайомитися саме зараз. Щось у стосунках цих людей насторожувало мене, та я не могла вхопити що.
На відміну від інших, мені не треба було завтра на роботу, тож я ще мала час перевірити електронну пошту. В глибині душі відчувала: перше віршоване послання не буде останнім, і щось усередині немов підштовхувало мене: що раніше ти про це дізнаєшся, то краще! Давай, давай, не ховайся в мушлю!..
Так, повідомлення «Моїй допитливій пані» вже чекало на мене. Лишалося тільки прочитати його.
Красти іграшки чужі Хіба можна, розкажи? Сонечко, мерщій віддай, Прийде-бо вночі бабай.