Укус огняного змія
Шрифт:
«Quid quod comportas tantas ad litora merces, / Lignorum lapidumque struem calcemque tenacem / Materiam templis et magnis aedibus aptam».
«Далі — тому що — збирати — стільки — до — берег — плата — деревина — каміння — стос — камінь — твердий — матеріал — храм — і — величний — будівля — придатний».
Якщо не зважати на те, що «каміння» в одному реченні навіщось згадане аж двічі, і якщо пам’ятати, що йдеться про річку, у мене виходить… виходить…
До берегів тиОці три рядки не давали мені спокою. Щось вони мені нагадували. А якщо відмежуватися від того, що Феофан Прокопович пише саме про Бористен, і подумати про річку, як про узагальнене поняття… чи про якусь іншу річку… звивистий Дністер, скажімо… на березі якого повно будівничого матеріалу — кругляка, що ним обкладають хати й паркани по всіх навколишніх селах… що з нього будують і церкви… що з нього мурована капличка на цвинтарі, де хотіла бути похована блаженної пам’яті Кароліна Сокальська… Щоки мої пломеніли.
Дон Хозе Перейра, смішний папужка, який напророчив мені, що «сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак»! Я дістала з сумки миттєву світлину. Набурмосений білий пташок глипав на мене одним круглим оком.
Недарма, недарма кузинка так послідовно наводила мене на думку про той цвинтар! Заповіла, щоб її там поховали. Зоставила в гробівці браслет. (Примудрилася якось сама-одна відвалити гранітну плиту, яка затуляє вхід!) Лишила уривок із тексту Феофана Прокоповича. Тут вона двічі влучила в ціль: по-перше, розкрила прізвище, а по-друге, знову натякнула на те, що розгадку треба шукати на цвинтарі… Чи все це — чистий збіг, і я даремно зараз над цим голову сушу?
Я вийшла з метро, заскочила дорогою до гастроному. Довго блукала поміж харчовими рядами, не в змозі зосередитися на тому, що бачу. Покидала в кошик усе, що під руку трапилося: банки консервів, цитрину, сметану, сардельки, величезну заморожену рибу невідь-нащо, — і почвалала з «дарами ланів» до виходу. Я трохи не розрахувала, і дівчина на касі напакувала мені дві здоровезні торби. Довелося перекинути сумку через голову, як планшет, щоб звільнити обидві руки.
На стоянці — темно й тихо. Ще тільки дев’ята година, а власники давно вже поставили авта на ніч, і тепер ті дрімають, притрушені дрібним снігом. Десь тут має бути сторож, тільки він заховався від пронизливого вітру.
Вузенька стежка вела мене поміж двох парканів. У нашому районі житлоконтори страшенно люблять зводити ґратчасті паркани: ними відгороджені абсолютно всі будинки, і місцина скидається на розгороджене шахове поле.
Стоянка лишилася позаду. Тепер варто тільки обійти школу — й уже вдома. Там, коли я потраплю за паркан власного будинку, буде зовсім не страшно. Ніскілечки. Анітрішечки. Скільки тут тої ходьби — на все про все п’ять хвилин. Дивно тільки, чому ніхто з собаками не гуляє. В компанії якого-небудь пса, та хоч би й дворняги,
Ліворуч — довгий будинок. Під’їздів десять, не менше, але всі вони з протилежного боку. На першому поверсі світяться вікна аптеки. Двері притулені, та аптека працює: он на ній табличка «Відчинено». От уже й на серці тепліше: жива душа тут, поруч зі мною, я не одна на цій студеній грудневій вулиці. Он ліхтар попереду, ще кілька кроків — і я ступлю під круг світла. Чому, коли ясно, не так страшно? Тому що не можна ззаду підкрастися? Я проминаю ліхтар. Моя тінь наздоганяє мене. Випереджає. Видовжується, тоншає, розсіюється… Але чия це тінь накладається на мою? Настигає швидко, обганяє…
Людський організм — механізм незбагненний. Замість того, щоб зірватися з місця з криком і бігти на злам голови, не розбираючи дороги, покидавши торби, я зупинилась і завмерла. І одразу ззаду до мене наблизився хтось упритул, обхопив за боки двома руками й затулив мені рот хустинкою.
Я навіть не встигла відчути запах.
Інстинктивно розтиснула кулаки, випустивши вантаж, і вчепилася пальцями за чиїсь руки. Дихати важко, в голові паморочиться, і думка одна: ото пощастить комусь, хто наткнеться на торби, повні харчів…
Потім захотілося прилягти, відпочити.
Далі в очах погасили світло.
До тями я прийшла ще в машині. Ми саме заїжджали на територію якогось занедбаного заводу. Схоже, частину приміщень віддали в оренду під склади, а решта так і стоїть пусткою. Проте кілька ліхтарів світиться де-не-де.
Якщо хтось і охороняв завод, то не вельми вправно: ми проїхали крізь невелику незачинену браму, долаючи сніг, якого тут за останні дні намело сантиметрів на двадцять, і ніхто не звернув на нас уваги.
Огидний присмак у роті. Хотілося сплюнути. Щойно очі розплющиш — стеля машини починає крутитися. Чим мене отруїли? І хто?!
Я завовтузилась на задньому сидінні. Все-таки зробила ще одну спробу розліпити повіки. Треба дивитися в одну очку — і все. Ні про що не думати й глядіти в одну точку.
Погляд зупинився на дзеркальці заднього огляду. Звідти на мене зиркали самі очі — лиця не видно. І саме тому, що бачила тільки яку чверть обличчя, я миттєво згадала його: саме цей мужчина трапився мені якось на знелюднілій вулиці, коли вперше в мене з’явилося відчуття, буцімто за мною хтось ходить.
І одразу по тому я впізнала це обличчя, яке лицезріла всього кілька разів і ніяк не могла надумати, звідки воно мені знайоме.
Пилип Прокопович. Давній товариш Ростислава. Давній залицяльник Людмили, яка тусується по зібраннях таємних братчиків. Пилип Прокопович, який навіщось доводив мені, що Іван Франко теж був Вільним Каменярем.
Я потерла затерплі руки й усвідомила, що браслета нема. Ну, цього варто було й сподіватися: навіть якщо мій викрадач на браслет спеціально й не полював, мабуть, не міг відмовити собі в задоволенні привласнити його, коли випала нагода.