Урізька готика
Шрифт:
— Кажуть, що у сімнадцятому віці тут була похідна церква під час війни з турками. На тім місці поставили потім сю скромну церковцю.
Тут отець Антоній спохватився, що по крисах капелюха пана Юліана цебенить дощ, і той стоїть до нього майже впритул. Двері під натиском священика самі відчинились досередини.
— Дуже приємно, — згадав він світські манери, — Я — тутешній парох [91] , отець Антоній.
Він опинився перед вибором: запросити до ризниці чужу людину, а чи, перепросивши, піти туди самому. Але ніхто за ними не спостерігав, усі розійшлися з цвинтаря, крім двох хлопів, що насипали під дощем горбок.
91
настоятель
— Може,
І подумав: «Може, то якийсь злодій? Чи вбивця, що мордує [92] священиків? «Чув про такі випадки. Християнське вітання може бути на устах і фарисеїв, і митників, і блудниць. Від того небо не впаде і земля не розколеться.
— Дякую за запросини! — погодився прибулець. — Я таки добре змок.
У ризниці було тісно й темно, і ще багато місця займав стіл, на який клалися різні святі речі.
92
тут: вбиває
— То звідки ви до нас прибули? — спитав священик, видихуючи надмір вологого повітря. Ніс йому заклало, й він не чув звичного запаху ризниці: пилу, старого дерева, ладану й воску.
— Просте питання, на яке легко як сказати правду, так і приховати дещо, аби вас не втомлювати. Найближча станція — Самбір, відтак Львів, Краків, Відень, Прага, Рим, Венеція… Народився я на кораблі, тож не маю Батьківщини у звичному розумінні.
— Пан єсть космополіта?
— Скорше, отче, світовий волоцюга. Пристав я до одного подорожнього, що має у вашому селі нагальну справу і тепер гадаю, що й для мене тут знайдеться діло.
— А що за справа, можна взнати? — трохи збентежено спитав єгомость, витираючи руки не зовсім чистим рушником.
— Мій товариш — корабельний агент [93] . Він теж хотів би з вами, отче, зазнайомитись…
— Пощо [94] ?
Отцеві Антонію здалось, що його гість скорчив кумедну гримасу:
— Ну, як офіційна особа до офіційної особи…
— Корабельні агенти для мене не є офіційними особами, — трохи остро відреагував святий отець.
93
працівник транспортної компанії, яка займалася еміграцією в Галичині в кінці ХІХ — на поч. ХХ ст.
94
для чого
— Тоді як християнин до християнина, — знайшовся пан Юліан.
— Вечірня буде за дві години.
— Я йому передам. Власне, той мій товариш не схожий на інших корабельних агентів. Мені так здається.
— Каже пан, що родився на кораблі? А мати й отець звідки родом?
— Як мило [95] се мені чути! Той час, коли цікавились родовим корінням, уже відійшов навіки. А жаль! Мати моя вмерла на кораблі, що плив до Америки. Була вдовою по шляхтичу. Мене взяла під опіку з притулку в Гамбурзі одна порядна німецька родина. Обоє моїх прийомних батьків не жиють. По їх смерті я знайшов деяких своїх родичів у Кракові, але вони мені не сподобались, і я їм так само. Але прізвище у мене родове. Мене мати ще встигла охрестити на кораблі.
95
приємно
— Чим же пан заробляє собі на життя?
— Ет, то сим, то тим. Я ще хіба священиком не був.
Отця Антонія зачепили ті слова, і всю його легку приязнь наче вітром здуло. Хотів сказати щось остре, але хто знає, може, по тому чоловіку давно кримінал [96] плаче, то ж ліпше не зачинатись.
А той засміявся:
— Перепрошую за дурний жарт! Насправді я є фотографом уже десь літ п’ятнадцять. Зараз подорожую по селах, що на порозі нового віку застигли, ніби мухи в бурштині. Треба зберегти їх для майбутнього. Як випогодиться, зачну робити тут світлини [97] .
96
в’язниця
97
фотографії
— Ви їх робите в кожному селі?
— Лише там, де підказує настрій. Треба чекати не лише погоди, а й настрою. Я б з охотою зробив ваш портрет, отче.
— Я вже маю світлину. І доста з мене.
— Ви ще не бачили моїх світлин…
— Отче, можете вже йти гріб печатати! — застукали в двері.
— Вже йду, Стефане!
Священик здивувався, що встиг зігрітись за такий короткий час. Він узяв із собою кропило, а фотографу дав у руки кропильницю, аби багато не говорив.
— Ви не повірите, отче, але серед моїх світлин можна знайти всі чоловічі [98] типи!
98
людські
— Усі?
— Ну, майже усі…Кожен когось нагадує: хто птаха, хто козу, хто лева або корову…
— А людей у вас нема? — ущипливо спитав отець Антоній, чуючи себе зараз ліпше, бо йшов сповняти [99] свій обов’язок.
— О, людей так мало!
— Мені здавалось, що їх дуже багато, — сухо відказав єгомость, якому той фацет [100] годився у сини.
У молодості він сам критично ставився до світу, доки не переконався, що найліпший зі світів — Божий світ. Раз Бог його створив і вподобав своє творіння, то так воно і є. Слова про людей, схожих на звірину, чомусь не зачепили священика, може, тому, що рослини, звірі, птахи — також Боже творіння, і так само страждають.
99
виконувати
100
молодий чоловік, хлопець (жаргонне)
На давніх могилах не було вже хрестів, вони ледве спинались над землею. Отець Антоній проходив поміж них, як поміж інших, щохвилі хрестячись. Пан фотограф, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — кропильницю, чекав, поки священик відмовить молитву і скропить гріб свяченою водою. По свіжому горбку стікала борознами жовта вода. Дощ ставав щораз сильніший і, хоч отець Антоній носив з собою цілий день парасолю, жодного разу нею не скористався. І тепер ще й дяк забрав її з собою. Хоч би дітиська не поламали. Та парасоля служила йому понад 20 літ, бо, коли був сильний вітер, він її не розкривав. Міг би купити собі нову, але звик до цієї.
Аж тепер мала Орися залишалась цілком сама. Дощ робив цвинтар смутним місцем. Церква лишалася сухою всередині, з дерев облетіло все листя, а до мерців живим було байдуже. Священик хотів помолитись на гробах рідних і дружини, але не любив, щоб за ним спостерігав хтось чужий. Минуло вже 30 літ, як Гафія лишила його самого й ніщо не могло її замінити. Священик-удовець мусить довіку вести чернече життя. Поруч нього йшов дивний чоловік, що плів усілякі небилиці і трохи справді нагадував своєю безпечністю волоцюгу. Тримав у собі якийсь зачаєний біль, втому, чим зумів розтривожити отця Антонія, котрий теж змучився, закляк. Гнила мокра осінь та неврожай на бульбу означали для Урожа більше похоронів, ніж уродин. Ся квіточка зав’яла першою.