Урізька готика
Шрифт:
Вже засинаючи, пан Болеслав, почув, як скрипить корба [129] у студні [130] , витягаючи воду нового дня, аби наповнити нею порожній посуд. Він же наповнився по вінця незгасаючим болем і терпінням на самотньому холодному ложі. І так уже робив півроку, заповзши до нори, де нарешті його ніхто не чіпав. Облаштувати се життя коштувало йому чимало сил. Але й то мало колись урватися, бо Господь призначив ніч для відпочинку, а день — для роботи.
129
дерев"яний валик з ручкою, якою тягнули воду з криниці
130
криниця
ІІІ.
Ніби Орися нічого й не встигла зробити на цьому світі, й покинула його з власної волі, зупинивши годинник життя, однак після неї лишилось порожнє місце. І тому речі мусили зрушитись, пересунутись, аби світ міг жити далі уже без неї. Здавалося, Марія повинна була б залишити по собі значно більшу прогалину, яку важко залатати навіть через багато літ, однак вона була першою, а Орися — останньою стратою для родини. Петро почав боятися, аби з сином нічого не сталося, і цей страх змусив його не відпускати Орка від себе, оберігати від вогню, води, заліза і від хвороби. Серед ночі він прокинувся і вже не міг заснути, хоча похорон дуже вимучив його. Спав на лавці, а хлопець — на печі. Постіль, на якій умерли жінка й дочка, була порожня. Він не міг уявити на ній живого сина. Петрове тіло стерпло, але голова була свідома й готова зазирнути так глибоко, куди не варто нікому зазирати. То їхня робота, — думав він приречено. Вони мають на мене право. Їм мене бракує. Я не зможу їх обдурити. Вони ніби читають мої думки, і знають, що не хочу бути з ними. Зрештою, казав то нераз. Казав — і відходили. Але ще прийдуть. Нічого супроти них не поможе.
Кожного разу як в Урожі хтось вмирав наглою неприродною смертю, Петро боявся, що подумають на нього. Може, хтось і думав, але не смів сказати вголос, остерігаючись перед єгомостем, бо той дуже гнівався, коли напастували невинного. Мовив: «На те є урядник.» А в урядників, звісно, кожна смерть — природна. Петро хоч зараз міг забратися до Нагуєвич, та про се не могло бути й мови. Тоді настало би пекло огненне за життя і по смерті.
Він не хотів про це думати, бо тягар страти гнітив йому плечі — ще не вихололо тіло меншої дитини. Ой, вистигло, уже вистигло…Що воно, мізерне, супроти студеної зими і зимного неба?
На печі, де мирно спав Орко, почулось бурмотіння, а потім хлопець тяжко зітхнув і сказав: «Так, прийду!»
— Що таке, Орку? — сів на лавці Петро, трохи врадуваний, що чує голос сина. — Ти спи, спи…
— У неділю, — мовив Орко, й настала тиша.
«Ні, небоже, я тебе допильную! — подумав Петро. — Тепер від мене не відійдеш ні на крок. Підемо обоє до єгомостя, висповідаємось…»
Це рішення трохи його заспокоїло, хоч отець Антоній безсилий проти найслабшого з них. Але йому можна дивитися просто в очі, й він витримає. Серце почало битися повільніше, і десь під ранок, коли запіяв сусідський когут, Петро заснув. Гривко мав доста сіна в яслах, і можна було встати аж коли цілком розвидниться.
А розвиднювалося неохоче, ніби сонечко знудилося дивитися на спустілу землю з неприбраним бадиллям, гострою непривітною стернею і чорними від дощу хатами. Що там цікавого?
Однак, для мандрівного фотографа сонце було важливе, і задля нього зійшло. Він устав досить рано, аби трохи перейтися на свіжому повітрі. Усім, що мав, пан Юліан завдячував сонячному світлу, яке ловив увігнутим шклом своєї камери. Він умів зупиняти час, і не тільки людський, але й час інших живих створінь, що їх люди плекали, аби потім убити; час будівель, які оберігали людей та отих живих істот. Наставала тиша, світ зупинявся, коли він знімав перед ним капелюха, кажучи привітно: «Се — я.» А потім знову час знову зривався з місця, і йшов, як справний дзигарок.
Місце, в якому перебували зараз його душа й тіло, називалося Уріж і мало що для нього значило: через день-два буде інше село з іншою назвою. Проте воно залишиться на світлинах із зупиненим часом. Звісно, прогрес не дійшов до Урожа, але страх перед ним зменшився. Село лежало при великій дорозі, а не десь межи горами.
Вранці за кавою Юліан показав Ривці світлини, зроблені ним у Європі: жидівські типи, позначені біблійною шляхетністю, як на картинах Рембрандта.
— А пан може нам такі зробити? Маємо вуйка в Америці, - спитала Ривка. — Кілько [131] то буде коштувати?
131
скільки
— Я тепер, так би мовити, на вакаціях [132] , і про плату не може бути мови.
— Але ж то праця!
Фотограф глянув у її чорні блискучі очі, в яких відбилася скромна обстава [133] покою: круглий стіл, засланий зеленим гаптованим обрусом [134] з китицями, простий чорний креденс [135] , невелике люстро [136] на стіні, й посміхнувся:
132
канікули, відпустка
133
інтер"єр
134
скатертина
135
буфет
136
дзеркало
— Коли я буду знову в Кракові, Відні чи Амстердамі, то покажу ваші світлини якійсь пані адвокатовій чи доктору, бо завше роблю відбиток також для себе. Добра знимка [137] — реклама для мене.
— Багаті жиди не інтересуються бідними, — зауважила Ривка.
— А хто по знимці пізнає, що ви бідні? Я скажу, що ваш чоловік має млин, крамницю, що у вас чемна і вродлива донечка… А, може, у тієї пані адвокатової є синок. І я йому покажу знимку вашої Регіни. Хіба Бог не робить чудес, шановна пані? І що є ліпше від гарячого молодого серця?
137
фотографія
— Правду кажете, — опустила очі жінка і сховала під фартушком розпарені червоні руки.
— То нехай пані вдягне свою найліпшу сукню з білим ковніром [138] , гарно вбере донечку й покличе чоловіка, і я зроблю вам спільний портрет, а потім ще портрет Регінки. І ви повісите собі світлини на отсій стіні в гарних рамах…
— Чому ви такі до нам добрі, пане Юліане? Виджу, ви не з наших…У сальоні з нас би взяли грубі гроші.
— Дуже просто, пані Ривко. Я — художник і, коли йдеться про гарну натуру, сам можу заплатити гроші. Цілу зиму й частину весни я працюю по різних салонах, заробляю гроші, а влітку мандрую світом. Ну, то добре, я повернуся десь о 12 годині, щоб ви були готові. Хотів би стрінутися з вашим дідичем…
138
коміром
— Він спить удень і нікого не приймає. Ліпше вам туди не йти…
— Чому?
— Ніхто в селі його не видів. Казав пан управитель, що то дуже хорий чоловік, а, може, навіть нещасний.
— Як хорий, то мусить чутися трохи нещасним
— Ну… ще кажуть про нього різні речі, але мій чоловік в тото не вірить. Якщо хтось дивно себе поводить, не має то значити, ніби…
У господині скінчилось повітря, і вона замовкла.
— А якби він прийняв мене й погодився позувати, що на те сказала б пані?