Урізька готика
Шрифт:
— Нафту, кажете? — перепитав Панас, перемінившись враз на лиці: — Уже мій швагер [141] втопився у тій нафті. Йдіт, не морочте мені голову!
І так вгатив сокирою, що розвалив стовпок надвоє.
— Якби-м найшов кип’ячку [142] в себе на городі, то привалив би її каменем навіки, запечатав як гріб!
«Ага, — сказав про себе Юліан, — зірвалася рибка!» Він наздогнав Влодка.
— Пусте! — махнув той рукою. — Я вже маю на приміті кількох клієнтів. Ти звідки йдеш?
141
чоловік сестри
142
нафту
— Зі
— Нащо тобі той пияк?
— Мені байдуже, чи пияк він, чи ні. Хочу зробити портрет цілої школи.
— Для колекції?
— Угу.
Вони вже трохи притерлися один до одного й не встрявали до справ ремесла кожного.
— Завтра — неділя, підемо до церкви, — нагадав Влодко.
— Аби лиш добра погода була.
— Мусить бути, — з незмінним оптимізмом ствердив корабельний агент. — Моя права рука чує, що буде ясно. Ще в гімназії зламав на леду [143] . Тепер маю свій барометр.
143
кризі
Юліан кивнув, трохи заспокоєний. Світ великий, і він боявся, що не встигне його зупинити на світлинах. Чоловік, поки чогось навчиться, прогайнує кільканадцять літ, а там задля праці на повну силу лишається 20–25 літ, або й ні, як почнеться війна. Щоб мати вічну молодість, треба надто дорого заплатити, і то не Богові, а самому сатані. І то ще треба вміти його закликати. Юліан надивився чимало фіглярів, котрі видавали себе за слуг темних сил, і ставився до них з погордою. Як, зрештою, до святош та фарисеїв. Блиск, барви світського життя світлини не передавали, тому й не користувались пошанівком у великих світу сього. Не передавали й вартості земних багатств. Чорне, біле й тінь між ними — оце й усе, що могла відтворити камера. Юліан боровся ціле життя із сірістю, бо не все залежало від майстерності фотографа. Правда життя була нещадною до його робіт. Йому залишалося лише зрідка вигукувати, як доктор Фауст: «О зупинися, мить чудовна!»
— У Америці немає болота… — зітхнув Влодко. — Правда, немає? То культурна країна.
— Можливо, і в цьому краю колись не стане болота.
— Як рак свисне!
— Прогрес і культура поширюються. А ти не боїшся, що ті, хто поїде звідси до Америки, житимуть так само, як тут? Побудує таку саму тісну хатку, працюватиме зранку до ночі… І повчитися не буде мати в кого, бо довкола будуть такі самі, як він.
— А що мені до того? — огризнувся Влодко. — Хай собі роблять, що хочуть!
— Ти ж там не був. Уяви, що все це обман, і такої Америки не існує, як немає Атлантиди чи Ельдорадо. А ти відправляєш людей невідомо куди…
— Чого ти до мене сікаєшся? Сам бачив світлини й мапи [144] Америки.
— Не ображайся, Влодку, це я почав уголос міркувати. Просто уявив собі, як далеко може зайти обман, до чого може дійти людина. Зло має безмежні можливості, а добро…Сам знаєш, добро потребує видатків. Зло можна сотворити із самої злості, а добро вимагає тяжкої праці. Тому його менше на світі. Дуже нелегко відповісти добром на добро.
— Ага, як маєш багато грошей, можеш і добро комусь зробити. Але ніхто не поспішає. Я хотів позичити грошей на дорогу, та ніхто не побажав зробити мене щасливим.
144
географічні карти
Юліан ще раз переконався у наївності хлопця, і йому стало того шкода. Сам він заробляв лише на своє утримання, а за грубші гроші слід було пожертвувати літніми мандрами. Влодко мав примітивну і ясну ціль, й задля неї міг відправити людей туди, звідки вони не зможуть повернутися. Села вражали своєю убогістю. Втім, духовне життя могло розвинутися й тут. Щось мусило втримувати цих людей від цілковитого упадку, хоча би віра в життя позагробове і справедливість Божу. Варто було тут затриматися довше, бо всі села схожі одне на одного, як намистинки, нанизані на нитку прямої австрійської дороги. Та наш фотограф мав чіпке око й розумів: насправді несхожі. Не з точки зору етнографії, та й нею пан Юліан особливо не цікавився, бо звичаї, вишивання, пісні були й так жаданим скарбом для багатьох фанатів народності. Із одним таким, Ромком Зашківським, він провів колись два місяці в горах як фотограф. Той хлопака просто полював на старовину і ладен був розкопати свіжу могилу, аби вирвати з рук небіжчика різьблений хрест. Ну, може, й не вдався б до такого крайнього засобу, але мав таке лице… Хрест побачив запізно, на катафалку в руках старого гуцула, і ніхто не хотів йому його продати, бо «дідо прийдут вночи», та й то «великий гріх». І на обличчі Ромка вималювався правдивий жах замість жадібності малої дитини, котра конче [145] бажає мати для себе забавку, яка знаходиться в руках іншої дитини. Кажуть, що небіжчик по смерті тратить душу й робиться заздрісним до живих, хоч би то й були його кревні [146] . Мусять йому всіляко догодити, аби потім не надокучав. Дивні уявлення…
145
обов"язково
146
рілні
Куди вони йдуть, Юліан не думав: просто йшли собі дорогою й розмовляли, бо, зрештою, то була єдина дорога. Влодко, напевно, знову йшов до корчми. Так робив завше: перші дні ходив до корчем й під церкву, а тоді вже по людях. Та дійшовши до штахет, за якими розлігся великий сад, Влодко заявив:
— Я йду до дідича. Складеш мені кумпанію?
Витяг з кишені трохи понищену візитівку з написом «Агент Його Цісарської Величності», на якій був вимальований пароплав. Її показував сільським війтам. А з другої кишені витягнув ще одну з написом «п. Владислав Семчинський, шляхтич уродзоний [147] » і гербом. Хвалився, що стратив на ці предмети купу грошей. Бідний хлопець! Не був ні агентом цісаря, ні шляхтичем уродзоним, тому поліції показував більш правдивий документ.
147
родовий
— Як ти вважаєш, Юліане, котра годиться для цієї візити?
— Друга, — переконано відповів фотограф, — оскільки новий дідич, я чув, прибув здалека, й не може вивести тебе на чисту воду.
— Герб я придумав сам, — образився Влодко. — Ні в кого не вкрав. Орел, що несе в дзьобі маслинову гілку.
— Сподіваюсь, цей пан має почуття гумору. Однак він нас не прийме.
— А ми просто передамо візитівки. Як проспиться, може, запросить нас.
Юліан відзначив про себе, що той трохи нервується. Мав уроджений страх перед аристократами, та й не потрафив би догодити їм поводженням, бо де мав його навчитися? До того ж був чутливою натурою, одразу відчував ставлення до себе, і се йому мусило добре боліти. В Америці, чув, на таке не зважають. То демократична країна, не те, що набундючена стара Європа. Юліан мав купу різних рекомендацій, які теж мусив показувати скрізь у Старому світі. Проте найліпше рекомендувала його камера в дорогому шкіряному футлярі, біла сорочка з краваткою-метеликом, а часом шовкова хутка на шиї й артистичний капелюх, коли йшлося про романтичну клієнтуру. Натомість Влодко мусив доказувати кожному, що він чесний корабельний агент, а не шахрай. По тім, як справа була залагоджена, на клієнта налітали круки, що торгували нерухомістю, а Влодко умивав руки. Він досі не був у Гамбурзі, звідки відпливали на кораблі в незвідані краї його жертви, й не міг відчути їхнього страху і розпачу. Не знав, що багато з них спочине на дні океану, зашиті в парусину, особливо, малі діти.
— Цікаво, чого він не спить уночі? От що я хотів би знати… — мовив Влодко, відчиняючи хвіртку коло брами з залізного пруття. — Або він — пияк, або тут якась романтична історія.
— Безсоння, — відказав Юліан. — Таке буває внаслідок контузії, або просто пережитого. Я цілком міг його сфотографувати на фронті. Був би гарний привід, щоб почати розмову. А пуста цікавість, щоб ти знав, призводить до неприємних випадків.
— Слухай, Юліане, це просто візит ввічливості. Нам конче треба замельдуватися [148] у найповажнішої особи на селі.
148
засвідчити повагу
— Вистачить залишити візитівки у дворецького й не лізти в гості.
— Ти думаєш, буде інакше? Дідько з ним, аби лиш не заважав робити діло!
Вони пішли алеєю, що була чомусь незаметена, всипана мокрим тьмяно-золотим листом. Складалося враження, що ніхто не чинитиме їм перепон. Але насправді служба була шокована. Одні казали:
— То — перебрані поліціянти.
А інші:
— От нерозумні! Чим усе це скінчиться для них?
З вікна за ними стежила ключниця, панна Емілія. Вона сказала до Леонтія, який чистив рушницю по ситному обіді: