Урізька готика
Шрифт:
Йому вдалося обдурити всіх, майже всіх. Той, кого він слухав ночами, киваючи мовчки головою, би не прийшов, якби не знав, що має справу з пропащим чоловіком. Пан учитель навіть не чув його, заглибившись у землю власної могили. Той нічний гість теж заслуговував ненависті, бо заважав йому. Приходив тоді, коли хотів. Найчастіше вчитель, допивши свою порцію, засинав, а коли прокидався, того вже не було, і гніт у лампі був сухий, виссавши всю нафту.
ІV. Відрада
Ще вранці пастухи гнали худобу на толоку [171] , як тільки розтоплювало іней, аби заощадити паші на зиму, хоч невідомо, який пожиток був з того мізерного випасу. Та добре, що худобина не нудилася в стайні. Худобу на селі шанували більше, ніж дітей, яких будили рано й посилати пасти навіть у дощ, хоч дитина могла застудитися і вмерти від такого недбальства. Але нічого: замість теплої одежі дітиська грілись коло вогню, замість домашньої страви пекли бульбу, а добрі духи берегли їх від недуги. Ті духи мешкали у вербах, похилених від старості,
171
громадське пасовисько
Орко тепер міг спати довше, бо корови вже не мали. Їли бульбу, змащену олієм [172] . Але тепер у неділю не було кому зварити їм пирогів, то їх принесла сусідка. Батько з сином знали, що так довго не буде, що їх жаліють, бо стратили Орисю, але хлопець утішився. Петро сказав:
— Лиши мені трохи. З’їм, як прийдемо з церкви.
Орко зітхнув. Пироги вже схолонули в непаленій хаті. Він з’їв небагато. Мама варила ліпші, біліші. Може, тато подумав те саме. Орко дивився на нього зі страхом: який блідий, аж очі позападалися….
172
олія з насіння льону
— Ви би, тату, поїли. Може, єгомость не буде мати часу вас висповідати…
– Єгомость вчора мав гостя. Нині він знайде для мене час, — з притиском мовив Петро. — Збирайся і йдемо. Після служби або замкнися в хаті, або йди до хлопців. Чув?
«Та що з ним таке? — здивувався Орко. — Ніби я мала дитина…» Нічого не сказав, бо думав, що тато переживає, бо він оден [173] лишився у нього. Був певний, що се йому перейде. Ще не знати, чи знайде для себе роботу, і чи возьме Орка з собою. Коби [174] до міста! Орко бував у Самборі з татом, але ніколи вони не заходили в жоден з тих височезних домів з такими пишними дверима, як царські врата у церкві. Він знав, що ніколи не буде паном, бо на те треба дуже довго вчитися, або знайти скарб, та все одно інше життя його цікавило. У свої неповних п’ятнадцять літ він готовий був прийняти долю: бути коло тата, робити коло землі, як тато, потім оженитися… Мало, чого він хоче насправді! Тата не можна лишити самого. Досить йому було уявити одинокого тата, як на очі наверталися сльози. То нічого, що не мав ще великої сили робити: з часом те прийде.
173
один
174
якби
Коли вийшли надвір, сонце глянуло їм просто в очі, і це було неприємно. Орко не любив стояти проти сонця. Від того починала боліти голова, а між брови ніби хтось забивав цвяха. Цієї неділі правилося в долішній церкві. На низу високої дзвіниці були відчинені двері. Малим Орко завжди порвався збігти вузькими сходами на сам верх і потриматися за грубі шнури від дзвонів. Тепер дзвонив паламар, бо Юзьо-дзвонар умер торік. Юзьо вмів дзвонити, а паламар робить те як-небудь, аби лиш називалося, що дзвонить. Коли Юзьо дзвонив, було чути аж в Горішній Дубині, аж в селі Лопушна. Казали самі лопушанські люди. Дзвони ті самі, але треба вміти в них вдарити, щоб поцілити в саме серце… Юзьо дзвонив довго: не для того, щоб почули, і знали, що треба йти на службу, або хтось вмер, а щоб люди тішились. І Юзьо ніколи не проганяв дітей, хіба просив, аби лізли на дзвіницю помаленьку, бо низ був вистелений кам’яними плитами. Посередині стояла скринька з недогарками свічок, схожа на труну, і менші діти боялися близько до неї підходити. По кутах стояли хоругви, старі знищені образи, хрести для хресних ходів. Дзвіниця — ніби маленька церква, куди вільно заходити лиш дітям і тим, хто там служить. Небіжчик Юзьо любив оповідати про дзвіницю, як мав, звісно, добрий гумор.
— Видите тоту крокву? Там мало би бути ім’я майстра, що будував дзвіницю. Знаєте, що з ним сталося?
— Розкажіть, вуйку, — просили діти, хоч знали сю історію, але все одно хотіли послухати.
— Видите, що то дуже висока дзвіниця. Такої більше нема, тільки муровані бувають вищі… Той майстер, розказував мені тато, царство йому небесне, знався на ворожбі. Раз сидів на самій горі й щось там робив, і увидів фіру. Він узяв і загнав сокиру в оте місце, звідсии не видно. І коні стали, ані руш! Фірман і так до них, і сяк, але коні не рушаються з місця, ніби щось їх не пускає. Тоді хтось порадив фірману піти до корчми, купити фляшку [175] пива й розбити її об дишло. Той так і зробив. Як тільки фляшка розбилась, майстер упав із дзвіниці й розбився на смерть, не вспів [176] увінчати дзвіницю хрестом.
175
пляшку
176
встиг
Юзьо теж умер наглою смертю. Вертався від сестри вночі й упав з кладки у воду. Зачепився одежею за корч і захлинувся.
Тепер Орко був уже великий і пішов просто до самої церкви. Було не дуже приємно, бо люди на них з татом зглядалися, намагаючись вивідати, наскільки глибокий їхній жаль за Орисею. Читали по лиці, бо серця не могли бачити.
Петро дивився на отця Антонія й благав очима, щоб єгомость його помітив і згадав, що мають поговорити між собою. Як же Петро хотів цього! Гадав, що за ніч страх його минеться, але збудився ще з більшим тягарем на душі. Як тільки хор зачав співати, у його вухах почав бриніти інший спів, і він почув себе страшним грішником. Ноги почали під ним трястися, і він через силу міг підняти руку, аби перехреститися. Скоса зиркнув на Орка й трохи опам’ятався. Не зміг вийти з церкви посеред відправи, хіба що винесли би його звідти неживого. Тремтіло золоте полум’я свічок, очі святих були звернені на Петра. Хто дивився просто в очі, хто звіддалік — о, вони, святі мученики, знали, що з ним діється!. І Бог знав. Колись єгомость казав: «Не думайте, що Бог награждає багатством. Маєте стілько, кілько потребуєте. А якщо Господь щось забирає, то згадайте собі святих мучеників, згадайте праведного Йова, що стратив окрім маєтку, ще й родину. Їм було незмірно тяжче, ніж вам.» На якусь хвилю Петро навіть повірив, що у тім, що сталося з його родиною, він не винен, і що кожний з присутніх тут людей зазнав якоїсь страти. Он Стефан поховав трьох діточок, а в Гриня вмерла донька на виданні, одиначка… Ціле життя Петро прагнув бути таким, як усі, а то значить не хіба радість, а й біду. Має розсипаний мак під порогом, має свяченого хреста на дверях — нема чого боятися. До хати вони не зайдуть, як сам їх не пустить Коби ще поговорити з єгомостем…
Орко дивився на золоте сяйво іконостасу, від якого ніби йшло тепло. Він трохи посунувся наперед, аби увібрати се тепло. Мама й Орися мусять знаходитися в доброму місці, бо вони були добрими. Бог забирає до себе найперше добрих людей, аби ті не мучилися. За ці дні Орко багато думав. Був уразливим хлопцем, а такі завжди шукають рятунку у вигаданих речах. Душа його відштовхувала усе темне й страшне, як тільки на неї падав найменший промінчик сонця. Коли чоловік мужніє, такому промінчику тяжче пробитися крізь тіло. Лише у глибокій старості, коли тіло струхлявіє, знову сягає душі найменший промінчик. Тому Орко і його тато Петро, хоча стояли поруч в одній церкві й слухали ту саму службу, були роз’єднаними, не так, як у своїй хаті. Тут вони не складали родини. Орко перевів погляд на людей, що стояли у церкві, уникаючи дивитися на дівчат, аби не почервоніти. Не те, щоб він їх боявся, але сама думка, що муситиме оженитись на котрійсь, дуже його бентежила. А далі відчув, як на нього теж хтось дивиться, повернув голову й побачив вуйка Митра з Нагуєвич, якого тато чомусь не любив. Вуйко моргнув до нього й показав на стіну. А потім промовив синюватими губами якесь слово. Орко міг би заприсягтися, що то слово означало: «Прийди!» Йому стало відразу душно, потім зимно, врешті опустив голову; було встидно за свого вуйка: не можна в церкві показувати на мигах [177] і шкіритися [178] . А оті вуйкові зуби, великі й білі… Було в них щось хиже і непристойне. Коли хлопець знову глянув у той бік, вуйка вже не було. Дивно, у Нагуєвичах так само дві церкви, чого ж він прийшов до їхньої? Певно, буде нині в них удома.
177
жестикулювати
178
сміятися (зневажливе)
Отець Антоній тихим голосом розпочав проповідь, але хлопець не дуже прислухався до неї. Пам’ятав лише, начебто мовилося там про Архистратига Михаїла, що боровся зі злим змієм. Потім вийшов разом з усіма надвір і зажмурився від ясного світла. Те, що побачив, так його здивувало, що Орко відразу забув про вуйка Митра з Нагуєвич.
Панове, фотограф і корабельний агент, чатували на здобич, і в цьому їм сприяла неділя та гарна погода. Тому обидва мали піднесений настрій. На службу їм не випадало йти, могли списати се на невідповідне віросповідання, хоча Юліан вважав себе агностиком, а Влодко — атеїстом. Не мали, зрештою, родини, аби цим обурювалась. На празники сюди приїжджають торгувати різним їстівним та неїстівним дріб’язком євреї з Самбора і німі християни з хрестиками, вервицями, образочками й церковними календарями. І теж не стоять у церкві на відправі.
Усім було цікаво подивитися на чужих панів, особливо дівчатам та дітям, котрі, звісно, не ходили до корчми, а відтак нічого не чули про Америку. Юліан стояв, перекинувши на руку кавалок чорного сукна, поруч із триногою, на якій прилаштував невелику дорожню камеру. Влодко тримав під пахою [179] стосик листівок. Непросто було вибрати між ними обома. Насправді ці двоє обирали зіркими очима самі собі клієнтів. Не продавали нічого, і тому чули себе вільно. Невдовзі Юліан уже фотографував молоду пару. Потім трьох парубків, що мали незабаром йти до війська. Світлина — то найліпша пам’ятка по тих, хто від’їжджає далеко, і може, боронь Боже, не вернутися.
179
пахвою