Урізька готика
Шрифт:
— Маєм гості!
— А крий тебе сила Божа! — роздосадувано вигукнув дворецький.
— Не бійся, то не великі пташки.
— Але й не зовсім малі, - придивившись до постатей нежданих гостей, буркнув Леонтій, згадавши шокуюче прибуття нового господаря. Тоді його врятувало тільки чуття на панську породу. З пана не може бути хама, як і з хама — пана. — Вже йду.
Він зашпилився [149] на всі ґудзики, взяв на голову капелюха й послинив вуса, аби трималися відповідної форми. Голова в нього була вже сива, а вуса лишалися чорними. Попри все Леонтій забув, а панна Емілія ніколи не дозволяла собі дивитися на ноги мужчин, взути для повної паради чоботи, й пішов відчиняти у повстяних капцях. В домі усі в такі взувались, аби не тривожити пана
149
застібнувся
— Чим можу служити, панове?
Влодко одразу знітився.
— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? — спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.
— Пан дідич не приймає нікого.
— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. — Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.
Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.
— Прощавайте, панове! — мовив він дещо театрально.
На подвір’ї, незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.
— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?
— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.
— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. — Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.
— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують…
— Але ж ти не побоявся!
— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.
Юліан здивовано підняв брови.
— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.
— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні… Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.
— Бійся Бога, який рай у Америці?!
— Для мене, де свобода, там рай.
«Свобода там, куди ніхто не сміє заглянути — в душі чоловіка,» — хотів сказати Юліан, хоча йому здавалось, що Влодкова душа не мала таких потаємних закутків, де можна було б тішитися правдивою свободою. Тому він подумав про свою, власну, свободу. Міг би хоч зараз зібрати манатки [150] й піти зі села. Міг би виїхати з Дрогобича, не прощаючись. Ні, цього йому зараз не хотілося. Хіба піднятися на он ту лису гору і звідти подивитися на села, що тягнуться вздовж ріки. Але мав цікавішу зустріч і не піддався спокусі, як личить зрілому мужеві, котрий обмежує свої раптові забаганки.
150
речі
Бульбу викопали до полудня й розсипали у стодолі, аби підсихала. Потім пообідали з того, що вчора принесли сусіди. Петро подумав, що ще день-два і про їхнє горе всі забудуть, а йому треба буде напитувати якогось заробітку у дворі, аби не відлучатися з дому й не лишати Орка самого. Хай піддужчає хлопець, аби не вхопила його та хвороба, що скосила жінку й доньку. Йому кортіло ще на полі спитати Орка, чи не банує [151] він за сестричкою, але син зарився, як кертиця в землю, не дав до себе діткнутись [152] ні словом, ні поглядом… Хотів перебути свій жаль сам. Їм би зійтися, але кожен терпів від сумління й чувся винним у тому, що Орися вмерла, будучи сама в хаті. Петро не знав, що робити. Ходив по оборі, приніс води, а Орко мріяв лиш про те, щоб сховатися на печі, впасти у забуття, як тоді в ніч похорону. Але було ще рано, тому він сидів у хаті й дивився у вікно, як любила дивитися Орися.
151
тужить
152
торкнутись
— Слухай, Орку, — сказав батько, входячи до хати з наруччям [153] дров. — Зараз я переберуся й піду до управителя, а від нього до єгомостя. Замкнися на засув, і хоч би хто, окрім мене, кликав, не відзивайся. Або піди до когось з хлопців.
— Я тут лишуся.
— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.
— Добре, тату.
Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам. Петро вбрався у празникове, наклав на голову новішого капелюха й пішов. Його гризла думка, що вже за тиждень він почне забувати те, що сталося. Трохи пізніше, ніж інші, але забуде свій жаль. І може, Орка більше не покличуть… Надворі було ясно, майже без вітру, вже йшлося про зиму, і Петро відчув, що нині ним перейдено якийсь рубіж. Лишалася нудь [154] , але вже потрохи розбавлялася надією. Його тягнуло з хати, до поважної розважливої бесіди, і був лиш один чоловік, що міг її вділити, — отець Антоній. Бувало, Петро тупцяв на стежці коло попівства, однак не насмілювався увійти.
153
оберемком
154
туга
Та перше мав зайти до управителя, себто не до нього, а до панської кухарки, Карольки, що була зв’язковою між Петром і паном Стефаном.І хресною Марії Не раз допомагала Петрові дістати зарібок: щось відвезти, щось привезти. Ремесла Петро жодного не знав; умів робити те, що кожен чоловік на селі.
Каролька собі спочивала, управитель з жінкою поїхали до міста провідати дітей і мали вернутися аж завтра. Була схожа на кітку [155] , що розпарилася на печі.
— Нич [156] тобі не обіцяю, Петрусю, — зітхнула вона, розпитавши перед тим за Орка. — Нібито треба вивезти гній у Ставища і розтрясти, але то на другий тиждень. Я скажу за тебе…А ти ліпше розкажи мені, що то за пан сидить у корчмі й говорить про Америку….
155
кішку
156
нічого
— Я в корчмі не був, але завтра спитаю людей коло церкви. Може, єгомость щось знає.
Вона заглянула Петрові в очі та не посміла спитати, чи дуже банує він за Орисею. Мала спершу нещасливе життя: тато з мамою рано померли, чоловік був пияк, єдина дитина вродилась неживою. Потім стало ліпше. Її Павлуньо втопився у баюрі, а вона пішла за служницю до міста. Навчилася добре варити їсти, вже десять літ куховарила в панському домі, і не нарікала. Навіть мешкала тут. У свою хату пускала на комірне [157] молоді пари, й мала трохи наскладаних грошей. Орка дуже любила, але Маріїна смерть її настрашила, і тепер вона рідко до них заходила.
157
здавала в в оренду
— А що, Петре, — раптом сказала вона, — якби ти поїхав до Америки. Як я ще служила в урядника, то його брат посилав звідти щомісяця поштові картки. Там доми такі високі, як наші Ласки.
– І добре йому там було?
— Добре. Мав чисту роботу, в банку. На знимці виглядав як великий пан. Там багато наших. Син пана Мацея збирався поїхати туди.
— Мені зараз не до того, — буркнув Петро. — Жебрак — всюди жебрак. Від мене мій рід відмовився, самі знаєте, за що.
— Але ж приїхали з Нагуєвич на похорон Орисі.