Урізька готика

Пагутяк Галина

Нарешті хтось доповів, що єгомость сповідає Волощука і невдовзі буде тут. Петро поплескав Гривка по шиї й накрив веретою, аби не застудився. Така сирість була, ніби від дощу. Світ увесь посірів від неї, зіщулився. Отець Антоній мав під пахою парасолю, понищену урізькими вітрами, й часом мусив йти попід плоти, аби не втрапити до баюри [85] . На дорозі не було нікого. У таку негоду тяжко робити на полі, але треба, бо кожного дня може вдарити мороз, і змерзнуть капуста й буряки. Ще треба йти на похорон, а тоді на цвинтар. Не те, що отець Антоній не звик до свого тяжкого хліба, радше, хреста, але змок і промерз до самої душі, і тільки хвороба або смерть звільнять його від нього. Міг би веліти, щоб Гарась запряг коня у візок, і приїхати. Але ні дідо його, ні тато того не робили. Не хотіли виглядати по-панськи. Це ще лишилось з тих часів, коли православні священики були темні, принижені й убогі. Будь-який гоноровий шляхтич міг вкрасти

у священика доньку, зіпхнути візок з дороги, вдарити слугу Божого по лиці, а потім відкупитися в суді. Попівство і панський двір в Урожі завше були окремо, не помічали одне другого. Може, й добре, бо священик не мусив туди ходити. Але й помочі [86] не мав. У Винниках був мурований костелик, до якого ходило кілька шляхетських родин і пані графиня, та відколи з’явився новий дідич, у ньому не правилося. Отець Антоній скоса глянув на білий панський дім, і по спині його проповз холод. Згадав, що в селі говорили про нового пана: ніби той не видить удень, але дуже добре бачить вночі. Для себе єгомость давно вирішив: є речі доказані, а є ті, що їх ніхто не годен доказати, і треба з тим змиритися. Він записував до книжки різні цікавини, але ніколи не коментував їх. Був хроністом, а не філософом. Тому й не піддався спокусі стати вище, ніж стояв. Отримав колись урок, після якого прагнув лиш одного: сховатися. Так і робив — зачиняючи одне вікно, потім друге, четверте, далі двері. Справа була не в страху, не самознищенні, не у вихованні, яке тоді ліпило з дитини одразу дорослу істоту без молодечого завзяття. Ні, він мав сумніви, хоча й не бачив того, з ким мав помірятися силами. Суспільний устрій був непохитний як фортечний мур. І тому він його не підпирав, не боронив, але й не прагнув розколоти. А інші прикрі речі були минущі, гинули в нього на очах. Були слабі, а навіщо боронити те, що приречене? По суті, до пастви отець Антоній ставився так, як вона ставилася до власних дітей: не шанувала, готуючи до суворого селянського життя. Тому так багато було маленьких могилок на Урізькому цвинтарі. Зрештою, діти мають нести маленький хрест, бо ще не встигли згрішити; вони покутують за зло цілого світу: за байдужість, за вбивство, за несправедливість.

85

калюжа

86

допомоги

Долішня церква стояла на горбі, який на рану розтинала пряма дорога до Самбора. Проклали її за Антонієвого батька. Дорога поділила Уріж на дві частини, і тоді старі, первісні, звивисті шляхи почали занепадати. Дорога до Підбужа колись вела попід ліс, а на Самбір через гору Обочу, на яку тяжко було виїжджати, але їздили віками. Нікому не спало на думку розкопати гору. На новій дорозі графиня розбагатіла й поставила коло неї нову церкву Св. Покрови, ще раз розділивши село. Були просто горішній і долішній кінці, а стали — Уріж Вижній і Уріж Нижній, як у давньому Єгипті. Хтось із австрійських сановників узяв лінійку й поробив з Галичини самі прямі лінії й кути. Мабуть, ця геометрія служила порядку в державі, але батько не раз казав: «Пощо було то робити?» Пощо краяти вівсяний ощипок [87] , коли легше ламати…

87

корж

Минуло більше, як шістдесят літ, а на місці старих доріг й досі неспокійно. Дехто на тому місці має город — і нічого не родить, а котрий господар поставив хату на колишньому роздоріжжі, то мусить переноситися, бо худоба здише, і родина тяжко хворіє. Батько був чутливий до землі. Не рубав старих дерев у саду. І перший у селі посадив дерева, що тільки гарно цвіли, але не мали плоду, і навіть пару ялиць. То пани любили різні екзотичні кущі й деревця. Отець Антоній не мусив бувати у панському дворі. Якби він це зробив, то прирівнявся б до руйначів-будівничих Імперії, котрих не обходило, що про них думають люди, і як це відіб’ється на землі. Отець Антоній збирався жити довго, аби ніщо не тривожило Уріж, щоб не сталося чогось гіршого, бо у цілому світі занепадали любов і віра, усе котилося у пропасть. Таке промовисте слово — пропасть — пропасти — впасти….

Двері до церкви були вже отворені й горіли свічки. Добре би зайти на хвилю, помолитись, але священик і так вже спізнився. Той чоловік, кого він сповідав, не збирався вмирати. Був просто знесилений осінньою негодою. Завтра Волощук встане й почне робити полегоньку. Єгомость сам переживав такої пори занепад сил фізичних і духовник. Смутно дивитися, як природа вмирає і земля пустіє. Серед ночі чув, як тріпається змучене серце, той людський дзигарок, що мусить добре ходити, бо від сього залежить життя. Починав молитися, але забував, плутав слова, як у дитинстві, коли читав на ніч молитву. Тато завше сварився за несумлінність та неуважність. Тепер отець Антоній на старість боявся, що забуде в церкві молитву, і матиме встид перед людьми. Бо Господь милосердний і знає, що слова — усього лиш слова.

Кінь тягнув сани з труною по болоті. Дивний звичай. Може думають, що так менше буде трясти, може, звичай ще з тих часів, коли люди не знали навіть колеса. Але труна закрита, цвяхи вбиті у віко, і котрась з жінок кидає слідом жменьку маку, і сплакнувши, вертається до хати прятати, замітати. Із Нагуєвич приїхав вуйко Митро з жінкою, привезли меду, сметани й сиру Оркові, бо геть змарніла [88] дитина. І тепер обоє йшли за саньми, одразу за Орком і Петром, аби люди виділи, що мають порядну родину в Нагуєвичах. Потім Митрова жінка, Текля, взяла хлопця під руку, бо почав вслабати. І намагалась щось випитати в нього: на що вмерла Орися, і чому сама вмерла у хаті. Ліпше би їх тут не було.

88

схудла

Тато мусив далі вести Гривка, бо той чувся несвойо, харапудився від голосу отця Антонія. Ще його дивували сани замість воза, бо ж не було снігу й по фосах [89] зеленіла трава. Після церкви Петро відітхнув вільніше. Усе було як у людей. Єгомость сказав гарне прощальне слово про бідну Орисю, котра буде на небі плести віночки вкупі з ангеликами, а її мама — тішитися, дивлячись на неї. За пацям, що продав, аби заплатити за похорон, Петро не шкодував: не любив, коли на очах ріжуть безневинних тварин. Добре, мав що продати, і не чувся посліднім жебраком. Для Орисі зробили трохи більший хрест, бо вже не така мала дитина. Знав, що люди все одно обмовлять похорон, хоч би й не було за що.

89

канави

Дорога на цвинтар була далека. Перше ховали на Границі, в долішньому кінці, а тепер — у горішньому, під Ласками. До Границі було ближче. На середині дороги почався дощ і всі пішли швидше. Трохи людей пішло додому, а кілька приєдналось до процесії. Дяк ніс парасолю єгомостя, але не мав як відкрити, бо могла би зачепити за хоругву.

До горішньої церкви труну вже не заносили, відразу зайшли через бічні ворота на цвинтар. «Там уже не буде місця для Петра», - думали люди, дивлячись на яму, що ледве примостилася поміж могилами жінки й мами. Утім, Безуб’яку здавалось завжди, що він не буде лежати на цьому цвинтарі, такому непривітному й тісному. Він уже віддав йому жінку й доньку, хоча міг би порятувати. Праця висушує в чоловікові душу, як вітер з півдня.

Орко відвернувся, коли на біле віко труни впала грудка глини, більше схожа на болото. Цьотка з Нагуєвич голосно схлипувала, і це його розізлило. Чого вона плаче, як ніколи не бачила Орисі живою? Хлопця відтрутили люди, і він відступив поміж почорнілі хрести, наткнувшись на чоловіка в чорному плащі, що ходив по цвинтарі, читаючи написи на кам’яних надгробках, під якими була похована родина священика. Хлопець упізнав у ньому одного з тих двох, що бачив у день смерті Орисі.

Чоловік не виявляв жодної цікавості до похорону, проходжався собі по цвинтарі. Може, чекав на когось. Потім люди почали розходитись, а далі втікати від настирливого дощу. Орко з Петром повели додому коня, за яким волочились мокрі заболочені сани. Той чоловік, якого Орко пізнав по одежі, а не по лиці, сховався під дашок церкви, терпеливо чекаючи, коли перейде дощ.

ІІ. З н у д ж е н н я [90]

Отець Антоній, закоцюблий і промоклий, пішов до ризниці перечекати, доки не засиплють яму, щоб запечатати гріб. Мусив шпортати ключем у замку сам, бо паламар поніс хорогви до долішньої церкви.

— Слава Ісусу Христу! — сказав йому раптом хтось просто у вухо, якраз коли він повертав ключ. Священик аж відскочив, бо голос був цілком чужий. Він обернувся і побачив незнайомця у чорному довгому плащі й капелюсі з дуже великими крисами. Одразу згадав, що дяк говорив про двох прибулих, які чомусь оселились у корчмаря Лейби. Якби вартували більшого, то пішли би до війта, або навіть до пана дідича, хоч той не приймав гостей. Так зауважив дяк. Очевидно, се був один з тих добродіїв.

90

стан, при якому людина відчуває неспокій, дискомфорт, і чогось потребує

Священик відповів, як відповідав кожному, поважно й урочисто:

— Навіки слава!

Завше легше мати справу з християнином, а не юдеєм, хоч урізькі жиди були людьми чесними й порядними, принаймні, дбали про своїх діточок незмірно більше, ніж його парафіяни. Звісно, єгомость нікому сього не говорив, і дотримувався певного дистансу з іновірцями.

На вугластому, трохи поморщеному від холоду, лиці незнайомця відобразилася подоба посмішки, досить приємної:

— Дозвольте відрекомендуватись — Юліан Стеблинський, фотограф і мандрівець. Милуюся вашою церковцею. Вона давніша за ту, що в долині, якщо не помиляюсь…