Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Ешкилев Владимир Львович

Григорій насторожено йшов Львовом. Він не любив міст з їхнім скупченим, підлуватим і злим від тісняви людом. Села були йому зрозумілішими. Вони жили теперішнім, від врожаю до врожаю. Їхнє єство не містило хитрих стратегій. А в містах він кожну хвилину перебування відчував, як пульсує в їхньому містичному серці невидимий далекосяжний задум. Як живе своїм химерним і схованим від посполитих життям корислива необхідність, завдяки котрій ті міста й виникли. Необхідність, яка ховалась у містичному серці Києва, мала відчутний торговий сенс. Київ почався як базар на подольському березі, продовжився як базар і продовжував жити як базар. Усім його святим церквам та монастирям не ставало сили, щоби молитвами і схимами перепризначити ту його барижну долю. Необхідність Санкт-Петербурга

визначила воля однієї людини. Він народився схемою і жив як схема. Геометрично правильна порожнеча площ домінувала над будинками, раділа свіжому снігові і бажала парадів. Необхідність Львова здалась Григорію іншою. Воля князя-засновника вже давно не владарювала над його кам'яницями, як над невськими набережними воля Петра. Ринки і фарні майдани, де продавали і купували все, чим торгували Європа і Азія, також впливали на призначення міста Лева не так фатально, як на ту метрополію, що обсіла Печерські пагорби. Палаци і будинки Львова притискалися один до одного, наче вартові, злютовані зовнішньою загрозою. Мешканці галицької метрополії жили під напруженим і підкресленим захистом нагромаджених за довгі століття кам'яних стін, насторожених веж та насуплених брам. Львів, як і Пресбург, був передусім фортецею, створеною для протистояння зайдам і кочовим демонам. І Григорія як сповідника мандрівного духу степів він за свого не визнав і не прийняв як частину свого буття. Сковорода знав, що скоро залишить цю напружену підкарпатську фортецю і критично наблизиться до Отця Міст — Риму. Йому кортіло відчути ще й ту щасливу необхідність, на котрій звитяжець Ромул побудував Вічне місто. Він давно марив Італією і долав холоднечу ранньої львівської весни мріями про спекотні доторки апенінського сонця.

Над львівськими вежами і куполами тим часом збиралися хмари, і Григорій все частіше кидав оком на небо. Йому розповіли, що минулого літа блискавка дощенту спалила карету, в якій їхала до сповіді дружина місцевого патриція. Це сталося у самому середмісті, ледь не на Ринковій площі. Патриціанка, подейкували, вціліла лише завдяки своїй побожності та заступництву святої Агнеси, іменем якої її охрестили передбачливі батьки. Грози у березні були рідкістю, але для караючих сил, як відомо, немає нічого неможливого.

« Бугало огненний за вищою несповідимою волею навідав сього нєвострєпєтавшего душею і припинив його обтяжену гріхами тілесну натуру», — знову лунав у його голові незабутній голос Начитаного. Слова гупали у скроні, немов молотки масонських майстрів. Небезпека була зовсім поруч. Небезпека нависала, як хиткі балки проламаного купола, як тесані брили викришеного склепіння. Небезпека, небезпека, небезпека. Він відчував, що львівські кам'яниці відмовляються захищати його від небесного бугала, але все одно обирав для подорожі найвужчі вулиці, ризикуючи потрапити під зливу помиїв.

На Руській до Григорія підкотився жебрак. Брудний, лахмітний, череватий. Загундосив:

— Подай, добрий пане, шелюжину. Молитникові на покарм [25] !

— Не маю, чоловіче Божий.

— Ачей криху, найщедріший пане.

— Сам бєдник.

Злиднячу пику скривила посмішка. Щербата і хитра.

— Хоронишся від вогню небесного, — чи то запитав, чи то ствердив жебрак. — Йди до Чорної гори, там стоїть камінь писаний, єно біля нього живи. Вогничка того каменю боєсі, далеко його оминає.

25

Шелюг — дрібна монета. Покарм — щоденна їжа.

Григорій остовпів. Доки збирався з думками, злидень щез. Тільки сморід, міцніший за помийні аромати вулиці, залишився на згадку про нього. Син Сави перехрестився. Обличчя його поблідло.

«Що то була за об'ява? Хто цей старець? Невже страхи мої на чолі моєму накреслені?» — тепер він навіть не наважувався глянути вище за стрілисті накривки львівських пиргів [26] . Пересилював давню звичку і не відривав погляду від зачовганого вуличного настилу.

До церкви Святого Миколая встигнув ще до того, як почало дощити. Впав на коліна перед образами і зашепотів молитву.

26

Пирг — вежа.

— Це ж ви хотіли бачити вітця Кирика? — запитав хтось за його спиною.

Він обернувся і зустрівся з невиразним клаповухим обличчям служки.

— Так, я.

— Ходімо зі мною, — служка рушив крізь низькі двері до зовнішньої галереї.

Григорій підвівся і прилаштувався до його швидких кроків. Вони пройшли внутрішнім церковним подвір'ям до високої кам'яниці. Закручені сходи вели глибоко під землю. Служка запалив смолоскип і підсвітив собі, відкриваючи двері з химерною мідною ручкою.

Назустріч їм з-за дверей вистрибнули не менш химерні звуки. Молитва, виття і стогони. Отець Кирик вже розпочав ритуал вигнання демонів. На брудній кам'яній підлозі звивалося тіло молодого хлопця з довгим розпатланим волоссям. Навколо стояли іноки і ходив рудий кіт. Григорій зауважив, що у хлопця гарне тіло. Сильні руки і вузькі зграбні стегна. Такі тіла він бачив на гравюрах Джуліо Романо. Він зашепотів молитву, відганяючи недоречні думки. Тепер йому стало направду страшно. Він чув, що за жодних обставин не можна мисленно відволікатися на пусте під час обряду вигнання демона. Бо ж вигнанець може використати неправедну думку як дірку й пролізти у присутню на ритуалі незахищену людську душу.

«Раб минущого ти, Григорію, нестриманий і безпутний єси», — насварив він себе і відкрив очі. Краще б не відкривав. Бісівська сила гнула і виламувала тіло юнака, з якого звисали жалюгідні клапті одягу. М'язи на цьому тілі випиналися крутими горбами, жили, здавалося, от-от порвуться, а стрижень чоловічої сили досягнув видатного розміру і марно шукав розради. Ця боротьба за людське тіло захопила Григорія своєю видовищністю, зловісною красою втіленого у плоті відчаю. Він знову із демоноборця перетворився на захопленого глядача. «А якби, — подумалось йому раптом, — замість юнака тут був би старий дід? Боротьба його тіла з лиходійним духом так само відволікала б мене від служінь духовних?» Плотське єство Сковороди пронизала пекуча внутрішня вогниця. А за нею, немов піхота за кінними, насунувся страх. Невже це гнаний демон пробиває собі лаз до його безсмертної монади?

«Господи, помилуй!» — шепотів він, змушуючи себе дивитися на бородате і темне від напруги обличчя отця Кирика. Це обличчя нагадало йому зображення стовпників на фресках печерських церков. Він дивився на цей піднесений над сущим дзвінкий лик, а крізь нього бачив низькі, змащені хіттю й тліном, тіні минулого.

«Зникни, сило нечиста!» — раптом крикнув він і демонові і своїм спогадам. Й навіть не побачив, а відчув здивування служки, що стояв поряд. Навіть рудий кошак, як здалося Григорію, подивився на нього несхвально. Зрозумів, що крик його вийшов писклявим і непереконливим, що демона тим криком він не настрашив і, відповідно, в жодний спосіб не допоміг екзорцистові виявити істинне ім'я нечистого. Навпаки, продемонструвавши слабкість, лише наснажив ворога, додав йому сили і впевненості.

Отець Кирик не збився з молитви й на півслова, а тіло біснуватого раптом завилося неможливим лівобічним «винтом». З настовбурченого прутня навсібіч бризнуло сім'я. Кілька крапель попало Григорієві на обличчя. Його затрусило, немов у лихоманці, бризки грішного соку пекли йому шкіру, немов розжарені до червоного пекельні іскри. Вмістилище біса вищирилося в бік Григорія і він почув (чи то йому лише здалося) нелюдський голос біснуватого: «Йдеш до Риму, то йди! Геть, геть звідси!».

Друга внутрішня блискавка вистрибнула з чресел Григорія, з повсталого осідку прабатьківського гріха, недружньо пройшла хребтом, обпекла серце, стиснула сталевим кільцем шию і переможно увірвалася до голови. Від адамового яблука пробилася прямісінько до перенісся, де вибухнула несподівано гострим болем. В очах сина Савого спалахнуло червоне сяйво.