Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.
«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», — підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.
Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.
«Зрештою, вже одинадцята, — він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. — А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби
Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».
Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.
«Так от що то були за звуки!» — здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.
Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.
«Старий тут щось майструє, — припустив одесит. — Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.
Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.
«Треба тікати звідси», — зрозумів Вигилярний. Руда залишила його живим. Отже, призначила його тим терпилою, на якого спишуть убивство професора. Він прислухався. Надворі рипнула хвіртка. Потім почулися голоси. Вигилярний похапливо обдивився навколо. Зліва він зауважив вузький прохід, який, судячи з усього, вів до приміщень особняка. У проході виявились стрімкі бетонні сходи, котрі вели униз, до оббитих фарбованою бляхою дверей. Він посмикав. Судячи зі звуку, зсередини двері були замкнуті якоюсь брязкітливою засувкою. Він зрозумів — цей прохід невдовзі перетвориться на пастку.
Тим часом звуки, що линули з двору, стали виразнішими. Там перемовлялися люди. Хтось віддавав розпорядження, зміст яких чомусь не доходив до охопленої панікою свідомості Вигилярного. Уява компенсувала проблеми сприймання, малюючи бригаду ментівських оперів, що оглядають помешкання покійного Гречика.
«Підставила, ментів викликала… От сучара!» — він сильніше смикнув фарбовані двері. Йому здалося, що невидима засувка піддалася його напорові. Зачепив пальцями за край дверей і відчув, як гостра бляха ріже йому пальці. Але вибирати не доводилось. Вигилярний сильно потягнув двері, залізяка відірвалася, як йому здалося, з гучним тріщанням. Він ледве не впав. Відчув біль у порізаних пальцях.
«Тільки б надворі не почули!» — попросив він незнані вищі сили.
За дверима зависла непроглядна темрява. Він навпомацки рушив уперед. Несподівано під рукою замість шерехатої стінки опинилося щось гладеньке і з виступом посередині.
«Вмикач!» — намацав важельок і увімкнув світло. Він стояв посеред довгого цегляного коридору. Його освітлювала гола жарівка, що сиротно висіла на скручених дротах. У дальньому кінці коридору були ще одні двері. Третій вихід з коридору — і теж зачинений — знаходився поряд з Вигилярним, у правій стіні. Треба було вибирати. Він спробував зорієнтуватися. Згадав розташування майстерні, сходів і коридору. Виходило, що бічні двері ведуть до цокольних комор особняка і потім, швидше за все, до кімнат першого поверху. Але туди вже могли зайти менти. Тому Вигилярний рушив до торцевого виходу. Ці двері були значно міцнішими за бляшані. Їх зварили із триміліметрового листового металу і спорядили врізаними замками. Вигилярний уважно придивився до замкових шпар: у нижній побачив колодку циліндричного замка, у верхній — сейфовий «брісоль».
Колись, сам не відаючи навіщо, купив брелок з набором гачків-відмичок. Тепер кримінальний сувенір міг його врятувати. Він вийняв його зі шкіряного футлярика.
«Ніби й відмінна сталь, — оцінив Вигилярний. — Оцей гачечок, здається, джентельмени удачі називають „люською“. А цей — „карпичем“. Якось так…»
Він вставив «карпича» у нижню шпару. Натиснув, провернув, відчуваючи як інструментальна сталь долає опір м'якішого заліза, зрізає латунні виступи колодки. Почув клацання.
«Віват!» — привітав цей успіх.
Сейфовий замок протримався значно довше. Між спробами його зламати Вигилярний прислухався до зовнішніх звуків, але нічого подозрілого не почув. Коли двері нарешті відкрились, зауважив запах ацетону. За дверима виявилась невелика комора, третину якої займала старовинна платяна шафа. На підлозі хтось залишив скляні уламки великого бутля. Вигилярний відразу зрозумів, що в це приміщення давно ніхто не заглядав. На підлозі, на уламках, на різьблених завитках шафи спочивав товстий шар незайманої пилюки.
Вигилярний оглянув заґратоване віконце і вирішив, що використати його для втечі не вийде. Ґрати можна було зламати, але годі було сподіватись зробити це без великого шуму. Він вже хотів вертатись до коридору, але щось змусило його ретельніше обдивитись шафу. Може, згадав фільм про Нарнію, а може, якийсь інший спогад підштовхнув його до цього допотопного гардероба, котрий навіщось запроторили до підвалу й захистили від сторонньої цікавості металевими дверима.