Відчай
Шрифт:
— Товаришу військлікар, — сухо відрубав начальник — ви мій наказ чули? Чули. Виконуйте… Радянський народ, розумієте, будівник комунізму, терпить нужду, ще не скрізь живуть так, як ми хочемо, а нам, розумієте, з придуркуватими контриками панькатись, які харчі робітничого класу жеруть?!
…Діждавшись, коли персонал розійшовся по домівках і лишилися самі тільки наглядачі, Лівін зазирнув у камеру Олександра Ісаєва:
— Санечку, завтра до тебе приїдуть різні люди, — прошепотів він. — Запитуватимуть тебе… А ти мовчи, Санечку, добре? Ти мовчи! Мовчи, як і раніше! До тебе погані люди прийдуть, ти їм не вір, на запитання не відповідай, зрозумів мене, синку?
— Я не твій синок, — так само тихо відповів Олександр Ісаєв, —
Лікаря Лівіна заарештували на світанку — камеру Ісаєва-молодшого прослухували.
…Члени комісії, які прибули вранці, уважно ознайомилися з історією хвороби «зека» 187 — 98/пн, потім викликали Олександра Ісаєва в кімнату, залиту сонцем, запропонували сісти; він дивився на них безтямним поглядом і стояв мовчки.
— Саню, ви вже говорити почали, — копіюючи манеру заарештованого Лівіна, лагідно почав старший комісії. — Ану, розкажіть і нам щось цікаве…
Олександр Ісаєв стояв нерухомо, намагаючись удержати в собі не так шепіт Лівіна, як його благальні очі, в яких йому привиділися капельки, — кап-кап, кап-кап, дощик іде, хай грибочок росте… Лізонько… Це в піонертаборі співала Лізонька…
— Ну, Санечку, ми чекаємо, — так само ласкаво й неквапно говорив голова комісії. — Ми ж хочемо виписати тебе… Відпустити додому… До батьків, коли ти справді видужуєш… Лікар Лівін вважає, що ти вже зовсім видужав…
Олександр Ісаєв все ще стояв нерухомо, дивився крізь цих людей, що ворушили якісь папери, і не проронив жодного слова.
Тоді голова комісії, досить молодий військлікар, обережно, з якоюсь огидою, повернув чорний важілець під столом — терпіти не міг вітчизняної техніки, неодмінно підведе в найважливіший момент.
У кімнаті почулося завивання вітру, далекий тріск морзянки, чиїсь розмиті слова, що напливами одне на одне.
А потім, прориваючись крізь цю далеку заметіль, виразно пролунав голос Максима Максимовича Ісаєва:
— Синочку, ти чуєш мене?
І Олександр Ісаєв, ступивши крок назустріч, закричав:
— Таточку, любенький, чую! Чую тебе, рідний! Мені вже зовсім добре! Я майже все згадав, таточку! Де ти?! Таточку?! Відповідай же! Хочеш, я ще голосніше закричу? Ти чуєш мене?!
Військлікар вимкнув магнітофон і кивнув наглядачам: «Можете вести».
— А тато? — по-дитячому пронизливо закричав Саня. — Таточку? Я ж тут? Чому ти замовк?! Я здоровий, таточку! Я пам'ятаю! Я згадую, тату!
…Олександра Ісаєва визнали осудним і повезли в іншу тюрму.
Коли трьом виконавцям показали його — один з них мав, коли вестимуть по коридору, вистрелити засудженому в потилицю, — найвищий на зріст став раптом білий як крейда:
— Та це ж наш капітан! Це Коля! Він нам у Празі життя врятував! Товариші, він наш! Він наш! Це помилка, товариші!
— Ти на кульбабку подуй, — тихо сказав Ісаєв-молодший, — діточки по світу розлетяться. — А потім усміхнувся загадково: — Мені в спину не можна… Мені в голову треба, вона в мене болить, а спина здоровенька…
…Виконавця Гаврюшкіна розстріляли через сім днів; провів п'ять діб без сну на конвеєрі: «Хто рекомендував пролізти в органи? З ким знюхався в Празі в травні сорок п'ятого?!»
…Начальник команди одержав строгача із занесенням.
Заступник начальника відділу кадрів відбувся доганою без занесення в облікову картку.
Начальникові тюрми поставили на вид.
19
Влодимирський відчував, що нагорі відбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась.
Розгадувати політичні ребуси — робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє — прихильність з двох боків — тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова — дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, — так було в тридцять шостому, розповідали старожили, — викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався».
Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?»
Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу — бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, — «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, — підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим — зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо!
Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру…
Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, — на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін — брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» — грізно спитав він себе, якось зсутулившись, — таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»
…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох — безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат — мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом.