Відчай
Шрифт:
Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат — введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона.
Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів.
А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться
А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли!
Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського.
Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв.
Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета — дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу — «важкий жанр»…»
Приїхав додому, в контору вирішив не повертатись, але дружина сказала, що двічі дзвонив помічник, розшукував.
Влодимирський набрав номер, сухо спитав:
— У чому справа?
— Майор Гнєдов жде вас із надзвичайним повідомленням.
Гнєдовим був слідчий Сергій Сергійович; притискував до себе папку, в якій лежав тільки один конверт — щойно знайшов на Центральному поштамті: лист з Лос-Анджелеса якомусь Максу Брунну від Грегорі Спарка; зворотна адреса, марки, все як слід.
Влодимирський прочитав російський переклад: «Я шукав Вас і Пола повсюди. Я пишу туди, де, можливо, ви зараз перебуваєте. Після загибелі моїх дітей і дружини хочу передати Вам і Полу моє прокляття. Я пишу це за кілька хвилин до того, як натисну спусковий гачок пістолета. Я проклинаю Вас не як Брунна, а як носія ідеї добра й справедливості. Такої ідеї немає, не було й не буде на цій землі. Я прощаю Вам особисто те зло, яке ви мені заподіяли. Але Вам ніколи не буде прощення Божого. Хай людина розміряє сили свої!
Грегорі Спарк».
Влодимирський походив по кабінету, потім подзвонив Комурову: той як завжди сидів доти, поки з Кремля не виїжджав Сталін.
— Заходь, — озвався той. — Щось екстрене?
— Так. Дуже.
…Комуров відсунув листа:
— Що ж ти думаєш про це?
— Нічого не розумію, — признався Влодимирський. — Ясно одне: Ісаєв не блефував. Він правду говорив про свої контакти в Штатах.
— У його звіті, який він гнав на дачі, є два небезпечні імені: Пол Роумен і Грегорі Спарк. Інших контактів із Штатів у нього не було, правильно?
— А біс його знає, — похмуро озвався Влодимирський. — Особливий випадок… Я його не розумію, зовсім не розумію… Пол цей також зник, а Ісаєв з самого початку кричав про Пола і Мюллера…
— Не панікуй… Чого це ти раптом? Я прослухав його розмови з Валленбергом… Розправимося з цим чортовим шведом, а Ісаєва потрясеш, не такі розколювались… Зрештою матимеш адреси, якщо такі залишилися в Америці… Нічого, ми рукаті, дістанемо… Та й потім у Лаврентія Павловича, мені здається, якісь з'явилися особливі види на цього Ісаєва…
— Але ж Валленберг відмовляється брати на себе «Джойнт»… Він цілком популярно пояснив, що це таке, не можна виставляти себе на посміховисько.
— А ми зараз і не будемо натискати на «Джойнт», — відповів Комуров. — Зосередь увагу на його переговорах з гестапо, Ейхманом, він же цього не заперечує… І з Салаші… І, можливо, з товаришем Ласло Райком, — повільно додав Комуров. — Так, так, з нашим колегою з Угорщини…
— Що, погано з ним? — обережно поцікавився Влодимирський.
— І не тільки з ним одним… До речі, його справжнє прізвище Райх, він такий же угорець, як я естонець…
— Тоді треба вводити ще когось одного в комбінацію…
— Вводь, справа закріплена за тобою.
— Я хочу підсадити до Валленберга нашого Рата.
— Резон?
— Хочу спробувати через нього дізнатися, що Ісаєв написав Валленбергу, а той з'їв…
— Думаєш, зможе?
— Купив не купив, а поторгуватися можна.
Комуров засміявся:
— Е, ні, любий! Купив — це купив, а не навпаки!
— Товаришу генерал, — обачно спитав Влодимирський, — а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес?
Комуров після паузи повторив замислено:
— Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати…
Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат — окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари.
Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді».
А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому:
— Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.
…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.