Відчай
Шрифт:
— Стривайте, — перепинив його Ісаєв, але Валленберг ніби й не чув його.
— Я зустрічався, — з якоюсь злістю, думаючи про своє, карбував він, — з Альбертом Ейнштейном, Фейхтвангером і Ієгуді Менухіном, вони були почесними членами «розподільного комітету», «Джойнта»… Коли я вчився в Мічігані на архітектора, я слухав Менухіна… Тричі… Страшенно дорогі квитки на його концерти, але я купував…
Ісаєв полегшено зітхнув: Валленберга не понесло.
— Що, в сина банкіра туго з грішми?
— Банкірські батьки найбільші в світі скнари, — відповів Валленберг, —
18
Олександр Максимович Ісаєв, якого насправді мали б записати в метриках Олександром Всеволодовичем Владимировим (Сашенька не знала справжнього імені коханого, той виконував наказ, жив за легендою), після того як почув голос батька (дивовижний випадок звів їх віч-на-віч у Кракові, в сорок четвертому, до цього він лише мріяв про нього, розглядав єдину фотографію, що збереглась у матері), коли лікар умовляв його кричати все голосніше й голосніше: «Зараз твій батько прийде, ти ж чув його? Він же кликав тебе, правда?!», після того як він дійсно почув голос батька, посилений динаміками, у відповідь на свої безконечні «тату, таточку, тату, ти чуєш мене, таточку?!», медперсонал зафіксував дивну зміну в поведінці хворого «зека».
Довгі роки він перебував у повній апатії, по заґратованій палаті пересувався робот. Тепер очі Олександра Ісаєва трохи ожили; він, наприклад, став реагувати на яскравий захід сонця. Більше того, вперше за всі роки ув'язнення сам, без будь-чийого прохання, мовив слово «сонечко».
Дізнавшись про це, лікар Лівін викликав до себе пацієнта, що вважався безнадійним, сів навпроти нього, поклав тоненьку, дівочу долоню на коліно колишнього капітана армійської розвідки РСЧА, а нині «зека», засудженого до двадцяти п'яти років таборів, «зека» 187 — 98/пн, і, наблизившись до нього, впився в зіниці хворого своїми базедовими очима, збільшеними товстими лінзами окулярів.
— Саню, а зиркалки в тебе покращали, — заговорив він ласкаво, трохи здивовано, але водночас і з радістю. — Вони ж, зіниченьки твої, Санечко, стали реагувати на… Хм, от що значить з батьком поговорити, га?! Ану, скажи, що ти вчора ввечері у вікні бачив?
Зіниці Олександра Ісаєва розширились, обличчя звело різкою, дивною гримасою чи то сміху, чи то жаху, — і він тихо відповів:
— Кульба…
Лікар Лівін, не прибираючи долоні з його коліна і не відриваючи погляду від зіниць, присунувся ще ближче:
— Що, що? Я не зрозумів, Саню, повтори-но ще раз…
— Фу-фу, — показав «зек» губами, а потім випалив, — і дітки полетіли, полетіли, біленькі, з ніженьками, легенькі…
Лікар миттю відкинувся на спинку стільця. Олександр, який виробив за час катувань рефлекс страху на швидкі й несподівані рухи, схопившись за голову, скочив. Але зараз він злякався не тому, що його можуть ударити, а тому, що чітко побачив фразу, яку вимовив. Вона жила не окремо від нього, не в таємничій його глибині, захаращеній сотнями
Лікар Лівін підійшов до Олександра, обняв його, підвів до столу, м'яко посадив, погладив по голові, звично відчувши глибокі шрами й м'які піддатливості черепа; змовницьки підморгнув:
— А як же звали тата діточок?
Олександр Ісаєв довго мовчав, наче боявся чогось, а потім прошепотів:
— Не скажу.
— Чому? — здивувався ображено лікар Лівін.
— Бо все одно дітки вже розлетілися на парашутиках, — Олександр Ісаєв тихо посміхнувся. — Не піймати…
— Які дітки? — так само лагідно спитав Лівін. — Хіба в тебе брати були? Сестри?
— Були…
— Ану, поклич їх, — запропонував лікар, — я їх зараз до тебе привезу.
— Полетіли… Не наздогнати їх тепер…
— Хто ж полетів?! — Лівін став втрачати терпіння: «Старію, раніше міг розмовляти з нещасними ідіотами, намагаючись збагнути ламану, але все-таки таємничо-логічну лінію трагічної аномалії».
— Діточки, — повторив Олександр. — М'якенькі, пухнасті, нікого не образять, зла не завдадуть…
— А дмеш ти чому?! Хіба на діток дують?
— На кульбабу — можна…
Лівін нарешті зрозумів:
— То це ти про кульбабу?
Той похитав головою:
— Ви ж про сонце питали… А я про кульбабу сам думав… Без вас… Один…
З того дня Лівін перевів Олександра Ісаєва в окрему тиху палату, прописав йому курс нової терапії й сегментальні масажі, добився в начальства двогодинної прогулянки — «зек» лягав у його докторську дисертацію «Роль шоку у психіці хворого, який переніс важку травму черепа».
Він працював щодня, години по три; Олександр поступово почав хмуритись — явний симптом повернення пам'яті чи загостреної реакції на запитання.
Мова його ставала менш загадковою, — спочатку була потайною; потрійний смисл у кожній фразі.
…Лівін помолодшав, наукове щастя само йшло до рук.
І саме в той день, коли він уже хотів почати заключні програми, його викликав начальник спецтюрми:
— Як Ісаєв? Ви з ним, кажуть, багато возитесь? Оскільки начальник був звичайним тюремником, до науки не мав ніякої причетності, на вчених дивився з щирим гумором, але не позбавленим доброзичливості, Лівін розповів йому про роботу.
— Ну й добре, — відповів той, уважно вислухавши лікаря. — Завтра комісія приїжджає… Йому, виявляється, вишку дали, а придурків не шльопають… То ви вже постарайтесь, щоб він, розумієте, здався нашим гостям більш-менш нормальним.
— Я благаю вас, — Лівін приклав свої дівочі руки до старечих грудей, — я вас благаю, Романе Євгеновичу! Цього «зека» треба врятувати! Я працюю з ним в ім'я науки! Нашої, російської науки! Він може спростувати всю діагностику, яка була досі! Благаю вас, Романе Євгеновичу!