Вігілії

Андієвська Емма

ВІҐІЛІЇ XLVI

Обличчя. Лінія. І за водою – слід.Найнепохитніше – таке ламке й минуще.На дні краплини – існування днище.Що, як поліп, в поцейбік наросло.Із неладу – рука, що – зерна й лад —Крізь заграви – на перехрестях – мощі.І прапорець на пагорбі, що – нащось.Усе велике, що таке – мале.Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —Все – в лійку, –

поодинці і гуртом. —Й ріка, що рінь у душу нагорта.

ВІҐІЛІЇ XLVII

На дні віків чекає Пенелопа, —Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.І женихи, що чинять збитки й шкоду,Й Аїда брама, котра замість шлюбу.На астролябію поклавши лапи.Два грифи – шлях, який веде в нікуди.Пішина пам’яті і обрій-естакада.Що – світ, із мила й сажі зліпок.В предмети згущується роздрібне мигтіння.Де щойно тільки гілочки фотонні,І від єства – ні обрисів, ні статі.В таких глибинах навсебіч летіти. —Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.Й ніч у мисці, як миньок.

ВІҐІЛІЇ XLVIII

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.Все причаїлось. Тільки місяць дихаНа вухо. Та – ковтками – блекота.У проминального все дужче апетит —На вічне, хоч і гине від ядухи.Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —За розподільник ліній і частот.В повітрі гаснуть острови з опунцій.Прийдешнє ще чекає на зупинці, —Їсть яблуко, – при боці – оцелот,Що від – проміжних втілень уцілів.Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

ВІҐІЛІЇ LI

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.Життя? Ріка? Чи просто знак – алеяЗгортається у зірку і маліє.Не поле – алюміній і азбест.Амеба місяця зійшла на рихлий бас.Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:Рівнина чи вже духа алкалоїд,Що в просвітках – матерії позбувсь? —Самі кульбаби від гучних орацій.Світ – проваливсь на першому уроціЙ – надсадно – форми – щіткою, як посуд.Природа – з’яв напташила запаси,Аж серце гупа й кришиться броня.І пітьма, що – оливами – бринить.

ВІҐІЛІЇ LII

Навколо тиша, наче із відра.Без опертя, в надхитану назальність —Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.Все кришиться – і навпіл – по ядру.За водорозділом – осмерклий сум модрин.Що видовжила в береги зозуля.Та мозок, що – краплинами лізолу, —Ще заки – на новий ракетодром.Сама рівнина, що застигла в оці,Та – ген – тополь порожні ногавиці.Де зовнішнє відбігло всіх регалій,Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.І тиша, що всі стулки розсува.

ВІҐІЛІЇ LIII

У прірву – день. Короткий людський вік.Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —Мелодія – на кришки – і співак.Плете ядро усесвіту павук.На ниточці тремтять хисткі опуки.Усе живе – Тлін – під свою опіку.Лиш серце блима – між кущів – ставок.Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.Хитаються перегородки з дикту.Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.Не вимкнути – ні колії, ні струму,Ні пам’яті розпилений смарагд,Де ще життя, – що – димом, – димарі.

ВІҐІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.Де – ножицями – неосудний ледар?Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.В піску гниє – півмісяця – і скат.Повітря – з плинних лусок – самоскид.Який – над ямою – добіг до влади.Надкришуються – всесвіти і люди.Ковпак відлунь. І невідчитний кодЧерви, що пробує свідомість гризти.Крізь видиме – дедалі глибший розтин,І переходи, і мости з віскози, —Кров, звільнена від пристрасті і сказу,І простір, що на промінь захолов. —Неначе хто кватирку прохиливВ безпростірність, що плаче немовлям.

ВІҐІЛІЇ LV

Рожеві парасолі краплють з ринви.Всім з’явам- простір – за єдину пашу.Та де-не-де – ще світлові папуші. —Все зовнішнє пішло на відмирання.Ступати важко. Небо, як мурена,Ковтає душу. Ледве блима пижмо.Із каганцем – за існуванням – пошук.Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.Стіна із лялечок, обернених в мовчання.Матерії і духа величиниЙ трикутник зору – крізь медузу ніби.Бо видиме, що – невимовне – в набір.Немов після потопу суховій,Відкрило в серці жилу слухову.

ВІҐІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – задній хід,І не зібрати навіть глею грудки.Лиш пам’яті шпичасті осередкиІз шибами, де навхрест – лепеха.Вже прорідився дійсности штахет,І серед плазми – духа самородки.Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.Самі димки. На нетривке – гоніння.Назад – в ядро – розпочалось вгинання,Де ще клітин пручається додаток.Останню форму – в невагоме здуто.І по трикутниках – без веслярів – вельбот.Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

ВІҐІЛІЇ LVII

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.Лише на обрії ще серце носить мироУ просвітках між валунів понурих,Де жорна тліну порожнечу труть.В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітритІ ланцюги. Туга легеня моря.Зі спинок світла, наче із омарів.Приплив – прапращура – в піску – портрет, —Уламки водяної епопеї, —Й над ними місяць, як шматок папаї.Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.Де смерть – лозиною – отару поганя.Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.