В Карпатах

В містечку Старому Санчі, котре стоїть уже в горах, кінчається залізниця од Тарнова. Од Старого Санча, невеличкого містечка, до Щавниці, куди я їхав на води, треба було їхати 40 верстов кіньми по шосе. Я взяв місце в поштовому, дуже доброму омнібусі, й перед обідом омнібус помалу рушив у дорогу.

Шосе, обсаджене старими сливами-угорками, здоровими і гіллястими, як у нас яблуні, в’ється по широкій долині понад самим Дунайцем. Синій неглибокий Дунаєць бистро плине все ніби згори, переливаючи свої хвилі по камінні, і своїм тихим шумом, ніби шелестом, розвеселяє мертву тишу долини. По обидва боки широкої долини піднімаються рядками круглі гори, вкриті густими ялиновими лісами. Долина

Дунайця в тім місці таки добре широка, аж лиснить проти сонця зеленню розкішних нив та полів. Густа пшениця, високе жито, зелений овес, ріпак, ячмінь мережать смужками всю долину й нагадують родючі ниви України. Шкода тільки, що таких долин дуже мало в Карпатах. От перед моїми очима майнула німецька колонія з високими білими мурованими домами, котрі тонуть в зелених грушевих та сливових садках. От ми переїхали дерев’яний міст на Дунайці, вкритий покрівлею. Долина стає все вужча та вужча. Зелені гори піднімаються все вище та вище. Вони перерізані подекуди вузькими балками, на котрих шумлять гірські потоки, та дзюрчать маленькі бистрі течії. День був погожий, сонячний. В глибоких долинах стояла сиза поетична мла, вкриваючи далекі темні верхи гір ніби прозорчастим серпанком. Над Дунайцем, на перших нижчих терасах гір, замаячіли мазурські хати, невеличкі села. Вони тонули в старих садах. Червонуваті, небілені хати ледве було видно за старими сливами та кислицями. Яка дивна ізумрудна зелень блищала в тих садах! Як ясно лисніла зелена трава в садах, блищав зелений лист на дереві! Ніде мені не траплялося бачити такої зелені, такого густого зеленого листу на дереві, як у Карпатах. Та й не диво, коли тут дощі поливають землю сливе щодня.

Які бувають дощі в Карпатах, мені довелося таки раз довідатися. Я примітив, що за Дунайцем у вузьких та довших долинах імла стає все темніша та густіша, а далі зовсім закрила туманом далекі узирі долин. Сонце дуже пекло. В повітрі піднялась якась важка пара, душна, гаряча, неначе в лазні. З-за верхів далеких гір вискочили круглі хмари, білі, як срібло, жваві, ворушливі... Вони ворушились, неначе живі, ширшали на всі боки. Слідком за ними висунулись чорні густі хмари, неначе валував десь чорний дим, який буває у велику пожежу як ось часом горять смоляні та дегтярні рядки крамниць в єврейських містечках. Десь далеко замиготіла блискавка, бліда, дрібненька, неначе хтось грався, перекидаючись по небі золотими м’ячиками. Сонце стало темніше, втратило половину ясності свого світла. Гори почорніли. А страшні чорні хмари швидко висувалися з-за гір, клубками летіли в синє небо й заслоняли чорною заслоною сонце. Увесь пейзаж одразу вкрився густими тінями. Гори, вкриті ялиновими лісами, стояли ніби обгорілі після пожежі. Хмари спускалися над горами все нижче та нижче. Надворі неначе смеркло. Ось одна хмара ніби впала з неба й зачепила вершок найвищої гори, друга хмара сіла на тім’я другої гори. Швидко верхи гір закутались у хмари, і Карпати ніби підпирали, мов стовпи, чорну стелю з густих хмар.

Надворі стало зовсім поночі, як у пізній темний вечір. Гори стали чорні, як вугіль. Довгі долини тяглися далеко на всі боки, мов темні коридори. Пейзаж став фантастичний, ніби не надземний, а підземний. Здавалось, що ми під землею, в якихось велетенських копальнях, котрі несподівано освітив зверху каламутний смерковий світ. Коли це одразу блиснула страшна блискавка завширшки з долоню; вона вискочила з хмар, як огневий змій, і скрутилась, звилась, як гадина, і оперезала півнеба. Страшний світ впав на чорні долини. Вдарив страшний грім. Пейзаж став похожий на Тартар. [1] Грім гримів, ніби гуркали раз у раз гармати. Червоний світ од блискавки ніби запалив пожежу на горах і в долинах. Здавалося, ніби гори тліли й жевріли, як розпечене залізо. Картина була страшна, як пекло. Наступало одне з тих з’явищ натури, перед котрими в Індії льви та тигри стають смирніші од ягнят і ховаються в печері разом з чоловіком і не зачіпають його з ляку і страху.

Посипались рідкі краплі дощу, великі, як лісові горіхи, важкі, як розтоплене олово, а потім одразу полив дощ, як з відра. Здавалося, ніби розверзлися небеса і звідтіль лилася ціла річка на землю. Все закуталося, ніби пірнуло в воду. Не видно було навіть понад шляхом стовпів телеграфу. Здавалося, що ми попали на дно якоїсь річки, де вода плине і під нами, і над нами. А страшна блискавка мигає та миготить - десь близько, неначе поперед коней. Грім гримить якось уривчасто, неначе з рушниці палить коло самого омнібуса. Дощ проливається в омнібус через щілини віконець і забризкує нас. Проти мене сиділа якась удовиця в траурі, нівроку їй, така широка, що зайняла своєю особою два нумери. Вона підбирала та підгортувала свою сукню, бо на неї бризкало та хлюпало од вікон, неначе ми сиділи не в закритім омнібусі, а просто на дощі.

Через півгодини дощ перестав. Через шосе лилася вода з гір, як через греблю. З усіх долин в Дунаєць лилися скажені потоки каламутної води. Скрізь у горах шуміла та булькотіла вода. Грім падав на телеграфні стовпи, бо швидко ми налічили сім стовпів, на котрих дерево було обдерте смугами завширшки на два пальці або й на долоню. Обдерті смуги висіли по стовпах, неначе поначіплювані білі стрічки. Стовпи стали рябі, кострубаті, і дивна річ, що блискавка навіть не обсмалила їх, а тільки пообчахала смуги, як обчахають лико з липи. По шосе валялися здорові гілки угорських слив, укриті зеленими плодами, чорними, обсмаленими. Так тут грався карпатський грім!

Ми в’їхали у невеличке село Лонцько, де змінили коней на поштовій станції. Вулиця, вимощена камінням, повилася вгору. Тією вулицею лилася правдива річка. Вода досягала до маточин коліс. Коні просто брели у воді. Погонич під’їхав під самий ґанок станції, одначе злізти з омнібуса не можна було, не ступивши у воду повище кісточок. Вода бурхала коло самісінького порога. З станції вискочив молодий, повновидий поштмайстер і виніс ослін, зроблений зумисне для підставлення під омнібус пасажирам. Ослін мав форму букви глаголя. Поштмайстер приставив ослін до екіпажа. Моя повна сусідка ступила на ослін. Він захитався й увігнувся під незвичайною вагою. Сусідка трохи не бухнула у воду. Поштмайстер вхопив її попід пахви й звів з ослона додолу, мабуть, трохи підвередившись, бо аж кров налилась йому в лице. Вискочив і я по тій кладці в ґанок, а за мною актор з обголеними вусами та баками. Ми увійшли в чистеньку світлицю поштмайстера, де стояла на простеленому новому килимі гарненька мебель, оббита рожевою матерією. Поки перепрягли коней, старенька бабуня внесла нам обід, доволі смачний і недорогий. Пообідавши швиденько, ми рушили в дорогу.

Надворі вже дощ зовсім перестав. Гори чорніли неначе якесь велетенське місто після пожежі. По декотрих горах слались хмари; деякі чорні верхи ніби куріли димом, здавалося, от-от спахне червоне полум’я з обгорілих верхів, бо вже валує дим. Шосе вилося все вгору та вгору. Потоки каламутної води ревли та шуміли. Синій Дунаєць став жовтим; його долина ставала все вужча, а гори піднімалися все вище та вище. От і єврейське містечко Кросценко, а за ним і Щавниця.

Містечко Щавниця Вижня розкинулося в долині невеличкого, але шумливого Руського Потока, вище од шосе, котре круто повертає нагору возвозом в западину до мінеральних джерел. Одного ясного погожого дня я пішов оглядати мазурське село в Карпатах.

З пригорка видно всю долину, в котрій розкинулася Щавниця. Серед долини по дрібному камінні шумить потік. Бистро течуть його сизі хвилі з каменя на камінь. Вода зелена та чиста, як сльоза, холодна, як криничана. По обидва береги зелені лужки, а по лужках зеленіють рідкі садки. Здорові дикі грушки та яблуні розкішно розкидають гіллясті верхи. Це місце має красу щиро ідилічну. Зелень незвичайно ясна. Негаряче, але ясне проміння заливає садки й луги. Вода блищить на сонці та шумить і навіває тиху задуму...

В селі, поза єврейськими крамницями, йдуть хати побілені, з квітниками під вікнами. Це ще напівселяни, напівміщани. От на потоці стоїть водяний пильний тартак, чорний, невисокий. Вода проведена через довгі лотоки й падає зверху на колеса. Коло тартаку здорові купи претовстих колодок ялин та тертиць. За тартаком небагата панська оселя, а проти неї костьол убогий, старий, без бані, неначе довгий дім, критий драницями; його стіни так само обшиті рядами драниць. Кругом претовсті столітні липи. Кажуть діди, що цей костьол перероблений з церкви і що колись і в Щавниці були русини, та всі вимерли в якусь велику холеру. Що й в Щавниці жили колись русини, це може бути й правда, бо тут вперве я бачив на рукавах у дівчат червоні ткані смужки і свитки українські, хоч тип людей чисто мазурський.

За костьолом тягнуться двома рядами мазурські хати понад потоком. Я зайшов у перший двір, хоч ніякого двору там нема, бо хати од улиці зовсім не одгороджені. Входжу в одну хату, сидить молодиця-мазурка, вже немолода, напнута червоною хусточкою, в спідниці. Лице бліде, сухорляве, нужденне, віка червоні, очі згаслі. Привітався я до неї, кажу, що я здалека і хочу роздивитись на їх хати. Дивлюся я, хата невеличка, стіни небілені, червонуваті, натуральної фарби ялинового дерева. На стінах, під стелею, образи паперові під склом. По один бік стоїть ліжко. На ліжку валяється розкидана одежа, дві подушки. Збоку одна лава. Проти дверей, коло вікна, стіл та скриня. Діл нечистий. В хаті темно, хоч вікна чималі, і якось неприємно. В хаті тільки груба, а печі нема.