В країні дрімучих трав
Шрифт:
Тиснява, не пробитись!
Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.
Тиснява!
Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився,
Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.
А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.
А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.
І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”
Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.
Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.
Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.
“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”
“Де, де?”
“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”
“На небо полетить людина!”
І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.
На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.
Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.
Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.
Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.
Обгороджене місце навколо вишки густо заповнювали цікаві.
Хазяїн піднявся на кілька сходинок вишки й проголосив:
— Вельмишановні добродійки й добродії! Зараз людина полетить на небо. Самі на власні очі побачите. То чи не завгодно вам за ваші гроші запитання ставити цьому чоловікові? Як-не-як від нас на небо людина вирушить і назад до нас повернеться!
Підприємець витер блискучу лисину червоною квітчастою хусткою.
З натовпу почулися голоси — зверталися до чоловіка на вишці:
“Назвись: хто ти такий?”
“Що за один?”
“Промислове свідоцтво маєш? Якої віри?”
“Коли на небо летить — то віри якої?”
“Я Сергій Сергійович Думчев! Росіянин”, — відповідав молодий чоловік.
“Ну, лети!” — сказали в натовпі. Чоловік, який назвав себе Думчевим, скинув крилатку і продовжував поратися біля снаряда.
“Шановна публіко! — звернувся хазяїн до натовпу. — Терпіння! Лише п’ять-десять хвилиночок — і полетить!”
— Я стояла недалеко від вишки, — оповідала далі Поліна Олександрівна, — і бачила, як тремтіли руки в Думчева. Неспокій, хвилювання, переляк охопили мене. Адже вишка висока! Невже всі вони тут не розуміють, що він, цей сміливець, зараз розіб’ється?
“Відрадь, відрадь його від польоту”, — благала я брата-студента.
Вчився він у Політехнічному. Знаєте, такі гарні еполети на синій тужурці. Брат дуже добре розбирався в технічних питаннях. Він скрізь супроводив мене. Як давно це було! Я тоді носила брилика з широкими крисами.
“Колего! — гукнув мій брат до винахідника. — Чи не допомогти вам?”
І він почав вилазити на вишку.
Але винахідник заперечливо похитав головою. Він продовжував поратися біля снаряда.
Навколо гомоніли.
“Ніколи не полетить!”
“А чому птах летить? Вся сила у птаха в пір’ї, — пояснював статечний купець. — А в його снаряді крила ж без пір’я”.
“А кажан літає чи не літає? — обернувся брат і додав: — Виходить, що справа не в пір’ї?”
“Ну, то чого ж він не летить? Дотягне до ночі, та так і не полетить!”
“Час! Час!”
“Швидше! Починай! Час!” — кричав нетерплячий натовп.
Думчев розправив широкі крила снаряда і підтягнув весь снаряд на край вишки.
Натовп завмер.
Він просунув ноги в ремені й приладнав снаряд до пояса. Потім заходився просувати руки під крила. Крила були легкі, з лози, обтягнуті тканиною і дуже рухомі, очевидно, на завісах.
“Зараз полетить!” — залунали голоси.
“Стій! Стій! — загорлав раптом хазяїн. — Стій!”
Весь час хазяїн не стояв на одному місці; то вилазив на вишку, то бігав до хвіртки перевіряти виторг.
“Стій!” — крикнув він, розштовхуючи натовп, і підвів аж до самісінької вишки якогось чиновника з дружиною.
Чиновник гукнув до Думчева:
“Слухайте! Дружина моя хоче поставити одне запитання, а ви, добродію, будьте ласкаві відповісти!”
Дружина чиновника рвучко піднесла лорнета:
“Я цікавлюся, добродію, яка на цих крилах тканина. Знизу мені здається, що це муслін. Скажіть, де ви взяли такий чарівний колір? Чи багато платили за аршин?”
Думчев детально відповів на це запитання.