В країні дрімучих трав
Шрифт:
— Скільки тут живу, а ніяк не збагну її життя. Невідомо, коли встає, коли лягає. І зараз не зрозумію, спить вона чи не спить. Хворі звичайно більше після обіду приходять.
— Що ж, — підвівся я, — прийду після обіду.
— Мабуть, ви приїжджий? — спитала вона.
— Приїжджий.
— А звідки прибули? Чи надовго сюди? І часто до неї ходити будете?
— Чи не забагато запитань заразом?
— Ах, громадянине, — тихо мовила жінка, — не з цікавості питаю, а з остраху! Боюся! Ох, як боюсь я, як боюсь! Всього в цьому будинку боюся.
— Чого ж ви боїтеся?
Вона
— Її боюся…
Тієї хвилини двері відчинились.
— Ось вона! Ну, потім, потім усе вам розповім.
На порозі стояла жінка, висока на зріст, сива, гладенько зачесана, в чорному старомодному платті, застебнутому наглухо. На вигляд їй було років шістдесят п’ять.
— Поліна Олександрівна Булай?
— Будь ласка, заходьте! — Поліна Олександрівна розчинила двері своєї кімнати.
“Дивний зуболікарський кабінет”, — подумав я, заходячи.
Кімната була геть уся заставлена старовинними шафками з безліччю шухляд і шухлядочок, низенькими кріслами, столиками з силою-силенною дрібничок. На стінах без усякого ладу висіли гравюри й репродукції старовинних картин, що зображували радісний сімейний затишок. Картини були в почорнілих від часу золочених рамах з відбитими краями. Біля вікна стояло лікарське крісло, сидіння й підголовник якого було оббито малиновим оксамитом, дуже потертим.
На всьому були ознаки старовини, деякої дряхлості, але ніде не було й порошинки.
— Сідайте в крісло, — сказала Булай і підійшла до умивальника. Почала мити руки.
— Поліно Олександрівно, я не хворий.
— Навіщо ж ви прийшли?
— Щоб поговорити про Думчева.
— Сергія Сергійовича? — перепитала вона спокійно, тихо і якось по-особливому ясно. І при цьому без будь-якого подиву.
В двері злегка постукали, і до кімнати ввійшла сусідка.
— Поліно Олександрівно, — спитала вона, — ви не брали з кухні мою емальовану каструлю?
— Ні, Явдохо Василівно, не брала.
— Не брали? Ну і добре. Може, моя Зіночка сховала. Потім її спитаю. Спить вона, сердешна, зараз… До речі, от що я вам іще скажу: в тій скрині, що на кухні, миша цілісіньку ніч шкреблась. І зараз вона, мабуть, там. От якби відкрити та вигнати…
— Миша? В моїй скрині, що з листами?..
Булай вийшла з кімнати.
Явдоха Василівна залишилася в кімнаті й почала:
— Боюсь я… Того боюся, що, мабуть, несповна розуму моя сусідка. Зіночка моя з поїздом на цілі тижні виїжджає. В усій квартирі я залишаюся сама з Поліною Олександрівною. Ходить вона нечутно, говорить мало. Вже давно, я сюди ще й не перебралася, а в місті про неї різне балакали, ніби вона весь час на дорогу дивиться, жениха якогось жде. А я як на неї подивлюсь, так і думаю: “Самій вже нареченій саван час шити”… Зіночка каже: “Мамо, чого ви турбуєтесь? Людина живе тихо, діло своє робить. Цілком нормальна бабуся”. А я все сумніваюся. Як будете до неї ходити, придивіться, думку свою складіть та й мені скажіть: треба її боятися чи ні…
Стало чути кроки Булай. Сусідка пішла. Я знову звернувся до Поліни Олександрівни:
— Прошу
— Ні, ні,не кажіть цього слова! Він просто пішов… пішов з цього будинку.
— Пішов? Давно?
Я відразу ж відчув усю нетактовність свого запитання, зніяковів і замовк.
Булай не квапилась, ніби збиралася з духом, потім сказала:
— Даруйте, як вас звуть?
Я назвав себе.
— То що ж, Григорію Олександровичу, привело вас сюди? Адже Думчева всі забули.
— Цілком випадково я почув одну розповідь, яка наблизила мене до долі Думчева. Але, прошу, поки що не питайте ні про що.
— Добре, я вам вірю. Колись дуже давно мене прозвали нареченою Сергія Сергійовича. Ах, хіба ви тепер можете уявити собі, збагнути, як колись у глухій провінції розважалися з нудьги люди! Проте річ не в цьому. Я зараз думаю про те, як краще розповісти вам про Думчева. Не знаю, з чого почати: чи то з того, за яких незвичайних обставин побачила його вперше, чи то просто про зустрічі й розмови з ним.
— Якщо можна, розкажіть усе послідовно.
— Та відкладіть же своє вічне перо! Не можна ж спокійно розповідати, згадувати, коли кожне слово записують.
Я слухняно сховав авторучку і блокнот у кишеню, вмостився зручніше в крісло й приготувався слухати.
— Отже, це було давно, — почала Поліна Олександрівна.
З-за дверей долинув шум.
— Не звертайте уваги, це Гібралтар пересуває меблі і знову підмітає чисту підлогу біля моїх дверей.
— Але чому ж Гібралтар?
— Так я охрестила сусідку Явдоху Василівну за те, що повз її очі, як кораблю повз Гібралтар, непомітно не пройти. Кожен буде досконально вивчений. Вона завжди всього боїться.
— Отже, це було давно… — повторив я.
ІКАР НА ЯРМАРКУ
— Так, давно, — повторила Поліна Олександрівна. — Мені було тоді сімнадцять років. Я пам’ятаю той день, ту годину і навіть ту хвилину, коли я вперше побачила Сергія Сергійовича Думчева. Це було на світанку повітроплавання. Ні, точніше сказати, так: перед самісіньким світанком повітроплавання… Була неділя, дев’яте червня. Був ярмарок.
Стара сива жінка розповідала, а я забув, що вона стара. Вже не бачив, що вона сива. І вже не вірив, що все було так давно. Неначе вогонь її нездійснених мрій спалив ці десятиліття. Минуле повернулося. Я його почув, побачив…
Ось ярмарок. Південний ярмарок під полудневим сонцем. Галасливий, строкатий, дзвінкий і барвистий.
Прокинешся, відчиниш віконниці, навстіж розчиниш вікно — і щосили гуде-дзвенить ярмарок, гомонить людською юрбою, рябіє, миготить яскравими хустками й спідницями жінок, дзвоном гуде й оглушує криком, іржанням, меканням і муканням.
А в крамницях і ятках, поспіхом збитих із неструганих дощок, розкинулися проти сонця, виблискують і палахкотять буйними барвами стрічки, ситці, хустки, разки намиста, міняючись і зливаючись в яскраві смуги.