В країні дрімучих трав
Шрифт:
Студент Бєлянкін детально розповів в інституті про місце, де він нарвав свій горезвісний букет, і я добре уявляв собі, як туди йти.
Дорогу заасфальтовано. Обабіч росли в два ряди молоді гнучкі тополі. Мабуть, їх посадили тоді ж, коли асфальтували дорогу.
Я йду стежкою вздовж шосе.
Крізь зарості кущів то показувалося, то зникало море. Дорога піднімалася дедалі вище. Потім ішла вниз, знову піднімалась. Десь у далечі виднілися білі будиночки дачного селища наукових працівників.
Внизу, під горою, в долині, ліворуч від асфальтового шосе, в’юнився путівець. Він зникав у гаю. А там, далі, що
Спустившись з гори, я на путівці зустрів жінку і хлопчика років семи-восьми. Вони вели за повід кульгавого коня. Ми розговорилися. Жінка розповіла, що працює в підсобному господарстві наукових працівників. Кінь забив ногу об борону; треба показати ветеринарові.
— А там, за гаєм праворуч, — спитав я, — що то за руїни?
— Там до революції був маєток. Дивак-поміщик жив, — сказала жінка. — Понавикидав коників цей поміщик, понакопав під землею різні ходи, щоб просто із своєї спальні під землею до моря виходити. А то, було, вночі при місяці біля моря раптом з’явиться та гостей з музикою за собою приведе. Наші діди розповідають: “Приходимо ми на музику цю до моря, підходимо ближче — аж гульк, а музики вже не чути і людей не видно, назад під землю музика пішла…”
Я не дослухав, попрощався і почимчикував далі.
Ішов і думав про павуків. Але не міг не думати і про… шнурки. Так, про шнурки. Вони раз у раз розв’язувалися, доводилося зупинятись, нахилятись, зав’язувати їх, а вони знову розв’язувалися.
Шнурки… шнурки… Чорні й білі, коричневі й жовті, довгі й короткі, тонкі й товсті — всі із залізними наконечниками, — вони висіли на мотузці в рундучку чистильника взуття в Ченську. Коли я підійшов до нього, він старанно чистив свої високі чорні чоботи, витягуючи то одну, то другу ногу. Лише після цього, намилувавшись блиском чобіт, він ліниво подав мені пару шнурків.
Які непокірливі, нетерплячі, неспокійні шнурки дісталися мені у власність!
Першого-таки разу, коли я заходився квапливо їх втягувати, вони відразу показали свою впертість. Ніяк не влазили в дірочки. Я смикнув. А шнурок, щоб відомстити мені, скинув свій маленький залізний наконечник. За день шнурок став зовсім кошлатий і, зрештою, порвався.
Та найгірше вчинили зі мною шнурки вчора ввечері. Хотілося швидко скинути черевик, але потягнув не той кінець вузлика — вузлик не розв’язався, а затягнувся туго, дуже туго. Лезо бритви зрізало вузлик — шнурок покоротшав. І зараз я йшов стежкою обіч дороги, а шнурок раз у раз розв’язувався. Та чи не смішно, що я так багато говорю про шнурки? Анітрохи! І не дивно, і не смішно! Адже все, що потім трапилось, пов’язане саме з поганим характером моїх шнурків, які з незрозумілою злістю, помщаючись на мені невідомо за що, весь час розв’язувались і змішували мене так часто нахилятися до землі.
Думки мої час від часу поверталися до листа Чарушина: “Діжонваль… павуки…” І більш за все я хотів у ті хвилини побачити найзвичайнісінького павука. Мені здавалося, що тепер я дивитимусь на нього зовсім іншими очима. Побачу його зовсім не таким, яким бачив завжди. Я почав озиратись навколо, підходив до кущів, але ніде не побачив і сліду якого-небудь павутиння.
Гай став густіший і темніший. Путівець повернув праворуч.
Я йшов занехаяною, забутою алеєю каштанів, напівтемною і прохолодною, поміж рівних чорних стовбурів. Алея почала
Акація, що розрослася тут, очевидно, після того як люди перестали відвідувати альтанку, закривала вхід.
Я насилу продерся в альтанку. Тут стирчали напівзогнилі стовпчики столика й лав.
Я присів на краєчок поламаної лави.
Під лавою і поміж стовпчиків буйно і високо росла блідо-зелена трава. Павутиння, яке я знайшов між стовпів альтанки, було сіре й обірване. В ньому повисли крихітні уламочки гілочок. Павук, певно, давно його покинув.
Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.
Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.
Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.
За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.
Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.
На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.
Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.
— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.
— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.
— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.
Собака замовк.
— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!
Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:
— Хто там?
І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.
Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.
Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.
— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?
— Приїхав, — відповів я розгублено.
— А де ваш транспорт?
— Який транспорт?
— Без транспорту не можна.
— Але я… я прийшов…
— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.
— Багато хто? — перепитав я.
— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?
— Хто я?
— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?
Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:
— А ви хто? Яка база?
— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.
— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.