В країні дрімучих трав
Шрифт:
Просто дивно, чому з Москви й досі немає відповіді на мою телеграму Чарушину про барометр Діжонваля. Що за чудесна картотека імен і термінів у мого давнього друга! Він почав її складати мало не з шкільної лави, день у день. І немає, здається, запитання, на яке його картотека не могла б відповісти.
Митько Чарушин, завжди точний і акуратний, закоханий у свою картотеку. Його золоте правило: кожному, хто до нього звернеться із запитанням, він відразу ж або дасть телеграфну відповідь, або в детальному листі попросить уточнити запитання. Але Чарушин мовчить. Чи ж не здався йому, бува, смішним мій “барометр Діжонваля”?
Сьогодні знову переглянув у бібліотеці всі довідники, але нічого про барометр Діжонваля не знайшов. Дивно, чому на аркушиках є слово “версти”? “38 000 верст”. Версти… Чому версти, а не кілометри? Виходить, писала літня людина, що звикла вимірювати відстань верстами, по-старому… Звідси
А може, ці аркушики написано багато років тому? Але в. усякому разі, зменшення тексту за допомогою фотографування було зроблене в день або напередодні того дня, коли ці аркушики знайшли на квітах. Інакше крихітні аркушики під першим дощем розповзлись би.
Тарасевич сказав, що все це чийсь жарт. Доведеться з ним погодитися.
Ресторан спорожнів. Гасли вогні. Давно пішли музиканти. Я сидів за столом, а на мене з крижини, намальованої на стіні, стомлено дивився білий ведмідь: чи не час тобі йти звідси?
Замислившись, я поволі брів нічними вулицями містечка. Як розгадати, як зрозуміти ці дивні аркушики? І хто, нарешті, їх автор?
Містечко спало. Ніч пропливала над ним неквапливо, обережно. Обабіч вулиці дрімали тополі, які стільки бачили на своєму довгому віці. Тихо й спокійно навколо. Але звідки цей смуток на душі? В моїй кишені лежить сірникова коробочка з аркушиками.
Я зупинився і в думці повторив кілька фраз, що здалися мені такими дивними, коли аркушики вперше було прочитано. І враз отут, на тихій вулиці містечка, мені спало на думку: так, щоб пожартувати й посміятися, не пишуть. Але хто ж тоді цей мандрівник?
Де він? І де решта аркушиків щоденника? Цей мандрівник пише, ніби в нього попереду довга дорога. “Неозорі простори, що їх мені треба пройти з в’ючною твариною. Неспокій і страх охоплюють мене…” Що з ним сталося?
Як же так? Завтра я поїду з містечка і повезу на споді чемодана сірникову коробочку з аркушиками, які не прочитав як слід і навіть не міг здогадатися, навіщо їх зменшували. Ось про що думав я вночі, повертаючись до готелю, і відчував: мені став дорогий цей невідомий мандрівник, про якого я нічого, зовсім нічого не знаю.
Чергова по готелю, як завжди не відриваючи очей від книжки, проказала:
— Вам лист. Він у номері. На скільки діб ви залишаєте за собою номер?
БАРОМЕТР ДІЖОНВАЛЯ ІСНУЄ
“Дорогий Григорію Олександровичу!
Твоя телеграма із запитанням про барометр Діжонваля не застала мене в Москві. Був у Новгороді. Йшов по слідах одного чудового землепрохідця.
Сьогодні повернувся до Москви. Прочитав твою телеграму. Ти питаєш мене, чи знаю я що-небудь про барометр Діжонваля. Знаю, що ні на виробництві, ні в продажу такого барометра ніколи не було. Все? Ні! Такий барометр був, є і буде. Гадаєш — жарт, парадокс, анекдот? Аж ніяк. Він існує. Ти, звичайно, знаєш, що між генералами Наполеона Бонапарта був один, про якого Наполеон, уже на острові Святої Єлени, писав, що він був найталановитіший з усіх його полководців. Це Пішегрю. Його біографія в певному розумінні примітна й трагічна, але не буду зараз нею займатися. Переходжу відразу до твого запитання.
Так от. Грудень 1794 року застав Пішегрю в поході — він вів французьке республіканське військо на Голландію і з успіхом просувався вперед. Але одного зовсім не чудового для Пішегрю дня природа порушила його плани. Дощ, сльота, всі дороги розгасли, річки розлилися, війську посуватися не можна. Невдача загрожує всьому походові. Пішегрю приймає рішення — відмовитися від наступальних дій. Та раптом з Утрехта — з Голландії — Пішегрю одержує донесення, в якому точно зазначено день, коли вдарять міцні морози: земля промерзне, річки вкриються грубою кригою, і війську можна буде просуватися далі. Пішегрю повірив у це донесення, хоч воно підкріплювалося посиланням на барометр, якого ніколи і ніхто до уваги не брав. І справді, зазначеного дня все навколо замерзло. Піхота й кавалерія Пішегрю рушили далі. 29 грудня Пішегрю по кризі переходить річку Ваал. Але от 7 січня погода знову різко змінюється. Знову дощі, сльота, крига тане. Пішегрю, зайшовши далеко вглиб країни, опинився ще в тяжчому, майже катастрофічному становищі. Та ось він знову дістає повідомлення з Утрехта, від 13 січня, в якому точно зазначається, коли саме він зможе повести війська по замерзлих річках і дорогах. Донесення й цього разу не обмануло. Вже 14 січня повіяв північний вітер, 15-го різко впала температура. А 16 січня Пішегрю вже в Утрехті! І тут він визволяє з в’язниці Діжонваля Катремера, генерала Батавської республіки, того, хто посилав завбачення погоди.
В Голландії в 1787 р. Діжонваля кинули у в’язницю, де він пробув близько семи років, тобто до того дня, коли його визволив Пішегрю. Всі свої прогнози погоди Діжонваль робив у тюремній камері на підставі спостережень за поведінкою… павуків.
Згодом, у Парижі, він писав:
“Коли павуки-круговики зовсім не тчуть павутиння, то настає препогана погода, яка на барометрі позначається дощем і вітром; якщо павуки розпочинають протягувати радіальні павутинні нитки, тоді можна сподіватися, що за десять-дванадцять годин буря вщухне; якщо вони знищують чверть або третину павутинної сіті, щоб зберегти решту, це означає наближення вітру. Взагалі, коли павуки розпочинають у великій кількості ткати своє павутиння, можна сподіватися гарної погоди; якщо вони роблять невеликі сіті, це означає, що погода буде мінлива; якщо, нарешті, зовсім не з’являються, то є всі підстави гадати, що погода буде погана”.
Мій люб’язний, але дивакуватий друже, ти сам не знаєш, яку приємність ти зробив мені своїм не зовсім звичайним запитанням. Чому всі так легко розуміють шахіста, який хоче зійтися в поєдинку з тим, хто несподівано може поставити його в скрутне становище? Чому розуміємо ми господиню, яка, почувши десь у гостях новий рецепт торта, з такою насолодою і хвилюванням береться вдома до складного завдання? Якої ж творчої радості зазнаю я, співробітник довідково-бібліографічного відділу бібліотеки, коли, почувши неординарне запитання, починаю готуватися до відповіді: зіставляю факти з різних галузей науки, літератури, мистецтва, шукаю і гортаю довідники, енциклопедичні словники, старовинні видання, мемуари, архівні документи! Любий друже! Навряд чи ти чекаєш від мене наукової перевірки спостережень Діжонваля над павуками. А тепер іще от що: ти знаєш, що гордість мого життя — картотека імен і термінів, яку я складаю ось уже десятки років. І не було ще випадку, щоб картотека мене підвела. Отже, без зайвої скромності скажу: не злічити моїх відповідей на запитання і не перелічити моїх відгадок на різні загадки. А ось тепер ніяк не відгадаю, не зрозумію і не збагну, чого тебе раптом зацікавив Діжонваль. Чи ж не надумав ти написати науково-художній сценарій про павуків? То чи не краще замість Голландії і Франції вісімнадцятого століття згадати нашого Поливанова? Народоволець сімдесятих років минулого століття, Петро Сергійович Поливанов був засуджений царським урядом на довічне ув’язнення. І ось одного разу, коли за гратами стояв похмурий ранок петербурзької ранньої весни, приречена на довічну самотність людина побачила в камері живу істоту. Це був павук — найзвичайнісінький павук-хрестовик. Вони стали друзями — людина і павук; людина піклувалась про павука, годувала його, брала в руки. Павук спокійно вилазив на палець людини. А коли людина торкала його лапки, павук спокійно і обережно перебирав ними. Людина турбувалася — чи не надто розжиріла тварина: це шкодить здоров’ю. І в’язень зривав павутиння — хай попрацює, схудне, це корисно. А павук? Він у свою чергу наче намагався розважити в’язня. Щораз було щось нове в тому, як павук снував свою сіть, що з’єднувала ніжки столу з перекладиною. Іноді він зупинявся під час роботи, руйнував частину сіті, наче був чимось невдоволений, і починав переробляти її. Тому Поливанов писав про павука, що то була “аристократична натура”…
Що ж це таке? Поїхав ти на курорт, а лізеш у “павуче царство” в якомусь Ченську! Та чи мало ти розкидався, витрачав свій живий талант на дрібниці! Кидався від однієї науки до іншої. А тут іще павуки! Ну, діло твоє, не заперечую. Мені подобається твоє талановите розкидання, дивовижне мозкове завихрення. До побачення. Сподіваюсь, ти ще добре відпочинеш. З привітом твій Д. Чарушин”.
ШНУРКИ… ПАВУКИ…
Я думав про павуків, коли рано-вранці вийшов з міста й подався туди, де студент Бєлянкін збирав свій букет, букет з тими аркушиками, які мене здивували, спантеличили, ввергли мене в неспокій і не випускають з Ченська.
Листа Чарушина я кілька разів прочитав у готелі при світлі лампи. Що відкрив мені цей лист? Я переконався: невідомий мандрівник, бажаючи знати погоду, змушений був спостерігати поведінку павуків! У наш час! Ну добре. Лист Чарушина роз’яснив значення кількох слів мікроаркушиків. “Барометр Діжонваля”, “думав про Поливанова…” Але тепер, після цього роз’яснення, мікроаркушики стали для мене ще більш загадковими.
Чому я пішов туди, де було зірвано квіти? Дуже просто. Ні вночі, ні на світанку я не міг заснути. Було душно. В інститут до Тарасевича з листом Чарушина можна було піти лише в другій половині дня. До того ж після листа Чарушина мені дуже кортіло побачити павуків “у натурі” і, звичайно, побути в тому місці, де було знайдено записочки.