В країні дрімучих трав
Шрифт:
Дорога почала поволі спускатися з гори. Ось роздоріжжя асфальтової дороги і путівця. Зупинився. Це той путівець, що веде через гай до алеї.
Я йшов звивистою дорогою, і плин моїх думок — зовсім як дорога — звивався, крутився навколо тієї ж самої історії Думчева. Нічого дивного немає в тому, що я не впорався з цим завданням. Я готовий простити собі це. Пам’ятаю, я колись читав дуже давній журнал. В ньому редакція повідомляла читачів, що якийсь там документ не можна прочитати, бо з одного слова, яке складалося з дев’яти літер, залишилося сім, тобто стерлися дві букви. Слово це — під.о. ний”.
Редакція просила розгадати це слово, тобто проставити лише дві
Я проминув напівзруйновану альтанку і заходився шукати сліди фанерного будиночка й пасіки, про які прочитав у спогадах актора. Та ба! Все тут позаростало буйною травою. Маленький струмок, виблискуючи водою, повільно пробирався крізь траву. Стіною стояла шипшина:
Шипшина всюди розцвіла,Тінилась липова алея…Я переступив струмок і, зачіпаючи кущі шипшини, пішов по густій траві. Ось якийсь напівзогнилий дерев’яний брус, що вріс у землю. З дзижчанням кружляють, метушаться навколо нього оси. Я побачив кубло ос. Воно нагадувало велику грушу із сірого паперу! Паперове “місто” ос! Мені видався вартим уваги той факт, що все “місто” повернуте догори дном: кожна чарунка дивиться вниз. Перекинуте “місто”! Відмахуючись, я одірвав клаптик їхньої споруди, точніше кажучи, — клаптик тонкого картону.
За кілька кроків від паперового “міста” ос лежала напівзогнила дошка. З неї стирчало два іржаві цвяхи. Оце й усе, що лишилося від будиночка, де Думчев провадив свої досліди: дерев’яний брус, вкопаний у землю, і напівзогнила дошка.
Довкола було тихо. Лише швидко, з дзижчанням літали оси.
Тримаючи в руках клаптик картону, відломлений мною від стіни “міста”, я вирішив подивитись, чи можна на ньому щось написати. Почав діставати з кишені олівця і тут-таки ненароком упустив його в траву. Нахилився, але олівця не знайшов. І відразу ж з’явився біля мене вже знайомий рудий собака з чорною спиною; крутячи хвостом, тикаючись мордою в траву, він шукав носом по землі — очевидно, хотів “допомогти” мені знайти олівець. Пройшовши кілька кроків, я вмостився на якомусь пеньку і з цікавістю дивився, як собака, відмахуючись від ос, сердито загарчав і кинувся навтьоки.
— Громадянине! Громадянине, чого вам тут треба? — почув я різкий вигук.
Переді мною стояла завідувачка овочевої бази Райхарчоторгу.
Можливо, смішно й нерозважливо, а можливо, й цілком природно, але мені захотілося розповісти чужій людині, якої я більше ніколи не побачу, — розповісти про те, що колись сталося тут. Як це зробити? З чого почати? Почну з того, чого я прийшов сюди.
— Вся справа в тому, що в мене під ранок розболілась голова… — почав я.
— Ой лишенько! — На обличчі жінки з’явився вираз турботи і співчуття до мене. — Провела б вас до поліклініки, та відлучитися не можу.
— А розболілася голова через те, що цілу ніч не спав…
— То не розмовляти треба, а йти до лікаря слід.
— А не спав я тому, що цілу ніч читав чужого щоденника…
— Поліклініка там, за заворотом, не доходячи до селища наукових працівників. Чергова лікарка сьогодні хороша. Марією Іванівною звуть.
— А в тому щоденнику говориться про одну незвичайну історію, яка трапилась отут, на цьому самому місці, де ми з вами стоїмо.
На обличчі в Черникової відбився переляк:
— Яка історія? Коли? Я тут увесь час… Ходімо до лікаря, вам порошки дадуть…
Тут я згадав:
— Ага, порошки! Вже одинадцята година — час прийняти другий раз пірамідон з кофеїном. Чи не можете ви принести мені склянку води — запити порошок… Або я сам…
Частина третя
ПІД ТІННЮ СТАРОГО ПЕНЬКА
ПОРОШОК І КРУПИНКИ
Різкий удар. На мить зупинилося серце. Як паморочиться в голові! Ноги підломилися. Затремтіли руки. А перед очима кружляють чорні цятки. Чорний сніговій! Вихор цяток! Круговерть чорних сніжинок. Серце колотиться. Що далі, то дужче, дужче… Враз завмирає. Хочеться закричати — немає сили! Який тягар навалився на мене! Щось хилить до землі дедалі нижче й нижче…
Вибиваючись з останніх сил, я повертався то в той, то в той бік. Що таке? Кущі буйно розростаються і тягнуться до неба. Який гомін і дзвін навколо! Звуки стають дедалі пронизливіші.
Наростаючий гуркіт. Я чую схожий на грім вигук:
— Громадянине, що з вами?
Гавкіт собаки зовсім оглушив мене.
Яка розмаїтість незнайомих запахів!.. Серед них я відразу ж розпізнав пахощі квітів шипшини. Вони стають дедалі міцніші — я неначе пливу по воді, яка пахне квітами шипшини. Потонув у цих пахощах. Та раптом вони зникли. Я пам’ятаю, добре пам’ятаю, що цієї хвилини подумав: певно, вітер, який віяв звідти, де росте шипшина, зараз повіяв в інший бік.
Налетіли хвилі пахощів відцвітаючої липи. Пахощі перегною землі. Війнуло чимось близьким і знайомим з дитинства — духом хліба. Пекли той хліб у великій російській печі на такому великому листі… На якому листі!… Чому я забув? Згадав: на капустяному.
А де та жінка, яка кричала: “Громадянине, що з вами?” Ось вона росте в мене на очах. Поряд з нею собака теж росте. Страшна, волохата, велетенська тварина. Я вже не міг їх бачити. Я більше не чув голосу, не чув гавкоту собаки. Темно… Тиша. Але чому мені так важко дихати? Мене поховав мій же одяг. Я борсався, видряпувався… Ось посвітлішало. Виліз. Роздивився…
Отже, я прийняв порошок, зменшився на зріст, опинився на пеньку, а внизу, піді мною, шумів ліс трав…
Але ж хіба все це одразу відбулося: і зменшення на зріст, і відчуття нових запахів, кольорів, звуків? І хіба відразу ж прийшли ясність, розуміння, усвідомлення всього, що зі мною сталося? Ні! Звичайно, ні! Та я не можу сказати, скільки все це тривало: хвилину, годину, день? Добре пам’ятаю, що я, вже зменшившись у сто чи двісті раз і вилазячи з-під свого ж таки піджака, що лежав на пеньку, раптом схаменувся: адже сьогодні о десятій годині вечора я їду до Москви. Квиток уже куплено. То де ж він? У бічній кишені! Потягнувся рукою — звичний жест — і… розсміявся! Я вже не той, який був!